Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд

зустріч із єгипетською куртизанкою допомогла Флоберові змоделювати східну

жінку, яку згодом стали вважати типовою; адже сама вона ніколи про себе не

говорила, вона ніяк не позначила свої почуття, присутність, історію. Він говорив

за неї, він її нам описав. Він був чужоземцем, досить багатим чоловіком, і саме

ці історичні факти домінації дали йому змогу не тільки заволодіти Кучук Ганем

фізично, а й говорити за неї і розповісти своїм читачам, у який спосіб вона

була «типово східною» жінкою. Я виходжу з того припущення, що ситуація сили, в

якій перебував Флобер стосовно Кучук Ганем, не була окремішнім випадком.

Насправді вона віддзеркалювала модель співвідношення сил між Сходом і Заходом і

той дискурс про Схід, який ця модель уможливила.

Це приводить нас до третього уточнення. Ніхто не

повинен думати, що структура орієнталізму — це не більш як така собі структура

вигадок та міфів, яка вмить розвіється, щойно буде сказано про них правду.

Особисто я дотримуюся переконання, що орієнталізм об’єктивно слід розглядати як

знакову систему, яка виражає європейсько-атлантичну владу над Сходом, а не як

правдивий дискурс про Схід (яким він претендує бути, у своїй академічній або

науковій формі). Проте нам, безперечно, слід узяти до уваги й спробувати

збагнути, в чому полягає сила орієнталістського дискурсу, що перетворює його на

несуперечливу й міцно злютовану систему поглядів, у який спосіб уможливлює він

існування та діяльність безлічі суспільно-економічних і політичних інституцій, у чому причина його грізної незрушності та тривалості. У кінцевому підсумку, будь-яка система ідей, що залишаються незмінними як усталена мудрість і основа

навчальної доктрини (в академіях, книжках, на наукових конференціях, університетських кафедрах, в інститутах міжнародних зв’язків) від доби Ернеста

Ренана, тобто з кінця 1840-х pp. і до нинішнього часу в Сполучених Штатах, має

бути чимось набагато значущішим, аніж простим набором вигадок. Отже, орієнталізм — це не європейська фантазія про Схід, побудована на химерах, а

створений зусиллями багатьох людей корпус теорії та практики, в який протягом

багатьох поколінь було вкладено значні матеріальні інвестиції. Ці інвестиції, що ніколи не припинялися, {18} перетворили орієнталізм як систему усталеного

знання про Схід на стандартне сито для просіювання Сходу в західну свідомість, і ті ж таки інвестиції значно побільшили кількість (та підсилили

переконливість) тверджень загального характеру, якими орієнталізм щедро

збагатив загальну культуру.

Ґрамші зробив корисне аналітичне розрізнення між

громадянським суспільством і політичним: перше в нього складається з

добровільних (або принаймні раціонально побудованих і непримусових) установ, таких, як школи, родини, спілки, а друге — з державних інституцій (армії, поліції, централізованої бюрократії), чия роль у спільноті — пряма домінація.

Культура, звичайно, функціонує в рамках громадянського суспільства, де вплив

ідей, інституцій та інших осіб здійснюється не через домінацію, а, згідно з

Ґрамші, через згоду. Але в кожному не тоталітарному суспільстві певні культурні

форми мають перевагу над іншими, так само й певні ідеї є впливовішими, ніж

інші; таку форму культурного лідерства Ґрамші ідентифікує як гегемонію —незамінне поняття для зрозуміння культурного життя на індустріальному Заході.

Саме гегемонія або, радше, результати активно задіяної культурної гегемонії

надають орієнталізмові тієї тривалості та сили, про які я вже говорив.

Орієнталізм недалеко відійшов від того, що Деніс Хей називає ідеєю Європи 3, маючи на увазі колективне поняття, яке ідентифікує «нас», європейців, у

протиставленні до всіх «тих», хто не належить до європейців, і справді є всі

підстави твердити, що головним складником європейської культури є саме те, що

зробило цю культуру гегемоністською як у самій Європі, так і поза її межами, —тобто ідея про європейську ідентичність як вищу супроти всіх неєвропейських

народів та культур. У цьому ж таки контексті маємо гегемонію європейських

уявлень про Схід, які віддзеркалюють європейську вищість над східною

відсталістю, загалом відкидаючи всяку можливість того, що більш незалежний або

більш скептичний мислитель сформує собі інші погляди на цю проблему.

У цілком послідовний спосіб орієнталізм залежить, коли формує свою стратегію, від цієї гнучкої позиційної вищості, яка

надає змогу західноєвропейцю входити в будь-які взаємини зі Сходом, за всіх

обставин зберігаючи {19} свою відносну перевагу. І хіба могло бути інакше, а

надто в період неймовірно високого європейського злету, починаючи від пізнього

Відродження і по нинішній час? Учений-натураліст, філолог, місіонер, купець, солдат — усі вони могли бути на Сході або міркувати про Схід, тому що вони могли

бути там або міркувати про нього, не наражаючись на ризик того, що Схід у

цьому їм перешкодить. Під загальним прикриттям дуже поверхового знання про Схід

і під парасолькою західноєвропейської гегемонії над Сходом протягом періоду, що

почався з кінця вісімнадцятого сторіччя, утворився складний образ Сходу, придатного

для вивчення в академіях, для виставлення в музеях, для реконструкції в

колоніальній адміністрації, для теоретичного ілюстрування в антропологічних, біологічних, лінґвістичних, расових та історичних тезах про людство та всесвіт, для наведення прикладів у економічних та соціологічних теоріях розвитку, революції, культурної особистості, національного чи релігійного характеру. Крім

того, умоглядне дослідження орієнтальних реалій більш-менш виключно

ґрунтувалося на окремішній західноєвропейській свідомості, з несхитного

центризму якої і виник світ Сходу, спочатку на основі загальних ідей про те, кого і що можна вважати східним, далі — згідно з деталізованою логікою, що

керувалася не так емпіричною реальністю, як системою бажань, пригнічень, інвестицій та проектів. Якщо ми можемо вказати на великі орієнталістські праці, позначені духом справжньої науки, такі, як «Арабська хрестоматія» Сильвестра де

Сасі або «Розповідь про побут та звичаї сучасних єгиптян» Едварда Вільяма

Лейна, ми будемо змушені також зазначити, що расові ідеї Ренана та Ґобіно

виникли з цього самого імпульсу, як і багато порнографічних романів

вікторіанської доби (див. аналіз «Хтивого турка», здійснений Стівеном Маркусом 4).

І все ж таки, знай, доводиться запитувати себе, що

має більшу вагу в орієнталізмі: система загальних ідей, які нехтують величезну

масу емпіричного матеріалу — і хто став би заперечувати, що ці ідеї наскрізь

просякнуті доктринами європейської вищості, всілякими різновидами расизму, імперіалізмом тощо, догматичними поглядами на «орієнтальне» як таку собі

умоглядну й незмінну абстракцію? — чи набагато розмаїтіша праця, здійснена

{20} зусиллями незліченних окремих авторів, здобутки кожного з яких можна

розглядати як окремий внесок у постановку та розв’язання проблем вивчення

Сходу? В якомусь розумінні ці дві альтернативи, загальна й конкретна, є двома

очевидними перспективами одного матеріалу: в обох випадках ми зустрінемося з

першопрохідцями в цій галузі, такими, як Вільям Джонс, і з великими митцями — як

Нерваль або Флобер. І чому б