Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

4

Ранній золотавий ранок повернув Ніка на декілька хвилин у дитинство – сонячні промені пронизували наскрізь легку фіранку на вікні спальні та своїм теплом ніжили шкіру на обличчі, торкалися повік. Ще не розплющивши очей, він примружився і згадав, точніше, навіть не сам згадав, а шкіра, обличчя згадали уранішнє тепло сонячних променів, що будило його в хатинці бабусі під Житомиром. Там його ліжко стояло просто під вікном – так само, як і тут.

Він підніс руку, затуляючи очі від яскравого сонячного світла. Відчув на зап’ястку холодний метал – забув увечері зняти годинник. Ну що ж, дуже до речі. Поглянув на циферблат. Пів на сьому. Навкруги – санаторна тиша.

Нік підвівся, прийняв душ, поголився. Заглянув у дбайливо заповнений чужими руками холодильник – сир, ковбаса, овочі, в дверцятах із внутрішнього боку – три яйця. Якраз на хорошу яєчню. Подумав про Таню з Володькою. Як вони там зараз? Що їдять? З отриманих за квартиру шести тисяч зелених він залишив їм одну тисячу, але просив бути економнішими. Гроші їм будуть потрібніші тут.

Поснідавши, одягнувся і вийшов. Запам’ятавши свій будиночок, прогулявся по стежинах і доріжках, забрів випадково до воріт, біля яких дрімав, сидячи на стільці, солдатик без зброї.

Те, що солдат був без зброї, якось особливо порадувало Ніка. Мирна країна – Україна. У Таджикистані такого бути не могло. Недаремно він сюди приїхав.

Помилувавшись сонливим солдатиком, він розвернувся і попрямував у протилежний бік. Вийшов до невеликої кручі, з якої відкрився чудовий краєвид: звивиста річка, верби над водою, качки.

Подивившись навсібіч, помітив праворуч сходинки вниз. Спустився біля маленького понтона, до якого було прив’язано декілька човнів. Уздовж берега бігла стежина. Нік повільно прогулювався по ній, насолоджуючись свіжістю вранішнього річкового повітря. Вийшов до огорожі з металевої сітки і, на свій подив, побачив у ній величезну дірку, саме там, де огорожа перетинала стежину. Знову далеким пострілом пам’ять винесла на поверхню зовсім іншу огорожу – з колючого дроту. Таджицька огорожа, в якій будь-яка дірка могла нести раптову смерть.

Нагнувшись, він проліз крізь дірку і продовжив свій шлях.

Зупинився, побачивши на березі рибалку – високого чоловіка у ватнику та спортивних штанях із капшуками на колінах. Перевів погляд на річку перед рибалкою. Знайшов нерухомий поплавець. Підійшов ближче.

– Клює? – запитав неголосно.

– Клює, тільки ліниво, – відповів, обернувшись, рибалка. Ніку раптом захотілося просто поговорити. Про що завгодно. Про рибу, про погоду, про життя.

– Ви місцевий? – запитав він рибалку.

– Еге ж, тут нагорі живу.

– А я тільки вчора приїхав…

– Відпочиваєте?

– Атож. Тут поруч, у будиночку. Ви не знаєте, де поблизу магазини?

Рибалка всміхнувся.

– Навіщо вам магазини, якщо ви сюди приїхали? Гастроном у вас там на території є. Ще кілька магазинів – у Кончі-Заспі, двадцять хвилин пішки. Ви що, не з Києва?

– Ні, з Таджикистану. Сім’я ще в Саратові, а я поки що сам приїхав. Розгледітися потрібно, квартиру підібрати. Скільки в Києві квартири коштують?

– По-різному. Однокімнатні – від десяти тисяч доларів.

– Скільки? – здивувався Нік, і на його обличчі несподівано з’явилася розгубленість. – Чому так дорого? Я он свою трикімнатну в Душанбе за шість тисяч продав.

Рибалка подивився на Ніка зі співчуттям.

– А ви що, не дізнавались, які тут ціни? Так, навмання приїхали?

Нік мовчав. Він раптом зрозумів, що і місцевих грошей у нього немає. Тільки квартирні долари. Він і запитати у Івана Львовича не додумався про гроші, хоча той іще в Душанбе обіцяв «підйомні» на облаштування.

– Може, кави хочете? – несподівано запропонував рибалка. – Клювання вже не буде, ходімо до нас…

Поки рибалка змотував снасті, Нік думав про квартиру. Всі його плани на майбутнє в новій країні були передусім пов’язані з добротним житлом. І раптом абсолютно незнайомий чоловік розбив його плани вщент. Зруйнував усе до решти, а тепер кличе випити з ним кави.

«Але ж це правда, – думав Нік. – Те, що він говорить. Чого йому мене обманювати? Значить, стільки квартири тут і коштують».

Адже він там, у Душанбе, запитував у Івана Львовича про квартири, про ціни.

«Не турбуйся! – сказав тоді Іван Львович. – Усе по кишені». По якій кишені? По чиїй?

– Ну так що, вип’єте кавусі? – Рибалка повторив своє запитання, вже тримаючи в руках бідончик зі спійманим рибним дріб’язком і вудку.

– Спасибі. Вип’ю.

Вони піднялися по стежині на пагорб. Увійшли до хвіртки. Пройшли повз старий масивний двоповерховий будинок.

– Тут моя теща живе, – кивнув на будинок рибалка. – А я собі он побудував.

Метрів за вісімдесят попереду виріс цегляний триповерховий красень-будинок.

Нік відразу виповнився заздрістю й пошаною до цього чоловіка.

– Що, самі побудували? – перепитав.

– В основному сам. Іноді брав на допомогу то сина, то дядьків із ближніх сіл.

– Так ви будівельник?

– Я? – Рибалка посміхнувся. – Ні, я – письменник. Це письменницьке селище, ну як Передєлкіно під Москвою…

– У мене в роду теж письменник був. По батьківській лінії. Я до пуття з родацтвом так і не розібрався. Сергєєв-Ценський.

– Та ну! Значить, не даремно вас сюди занесло! Він же, здається, в Криму жив, на Україні!

Зайшли в будинок. Відразу потрапили до просторої кухні зі старовинним шкіряним диваном із роздутим пружинним сидінням і високою дерев’яною спинкою, що закінчувалася дзеркалом.

Перед диваном стояв довгий сосновий стіл.

– Сідайте! – кивнув рибалка. – Я зараз.

Нік усівся, провів долонею по гладенькій стільниці.

– Це теж моя робота, – озирнувшись сказав рибалка.

Він запалив плиту. Задзижчала кавомолка в його руках. По дерев’яних сходах спустилася сонна жінка в нічній сорочці. Спустилася, втупилася розгубленим поглядом у Ніка, потім у хазяїна.

– Валю, ти що, не сам? Ой! – Вона хутко подалася нагору і хвилин через п’ять спустилася вже в халаті.

– Це моя дружина – Світлана. А я – Валентин.

– Нік, – відрекомендувався гість. – Даруйте, я не хотів вас обтяжувати.

– Я його на каву покликав, – пояснив Валентин своїй дружині. – З Душанбе приїхав…

– Мені теж кави, – попрохала Світлана.

«Красива жінка», – подумав Нік, дивлячись на дружину Валентина. Витончена, висока, великоока. Щось аристократичне в ній є.

Згадав про свою Таню. Вона теж була вродлива, але її краса була приземлена, селянська. Це не гірше і не краще. Це просто дві різні краси…

Потім вони сиділи за сосновим столом. Світлана пила каву й терла очі. Позіхала.

– Ми учора лягли пізно, – пояснив Валентин. – Друзі з Києва приїжджали. До другої сиділи, пили. Я, коли вип’ю, прокидаюсь о п’ятій – о пів на шосту. І все. Тому – відразу на річку з вудкою.

– Скільки