Корсунь козацький - Юрій Андрійович Міцик
У 1169 р. на Корсунщині сталася ще одна важлива подія, котра була безпосередньо пов'язана зі страхітливим погромом Києва, вчиненим володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським. Саме в той час точилася багаторічна війна між Київським та Володимиро— Суздальським князівствами, майбутньою Московією. Хоча правили в цих князівствах Рюриковичі, а беручи ближче й Мономаховичі (сини й онуки великого князя київського у 1113— 1125 рр. Володимира Мономаха), однак вони представляли різні держави, населені різними народами. 8 березня 1169 р. війська Андрія Боголюбського вдерлися в Київ, по-варварськи його пограбували, сплюндрували і, врешті, спалили, винищивши чимало мирного населення. Багато киян змушені були рятуватися втечею, мусив тікати й великий князь київський Мстислав Ізяславич, який княжив із 1167 р., і його дружина Агнеса — дочка польського короля Болеслава III Кривоустого. Майже одночасно половці напали на села Надросся, де були володіння Десятинної церкви у Києві, у 1173 р. вони тут уже постійно кочували, і тому цю орду називали «корсунською»[14].
Князь Мстислав мав у Надроссі свої давні володіння (ще з 1162 р. він був князем у Торчському й Каневі). Оскільки до Корсуня наближалася з півдня половецька орда, по якій потім вдарить брат Андрія Боголюбського Гліб Юрійович, подружжю довелося тікати і звідси. Через ворожу загрозу Агнеса відіслала свої коштовності (діадема, золота гривна, тобто шийна прикраса, барми та ін.) до Осетрова (Сахнівки), де на Дівочій Горі був княжий замок. Там їх і сховали в землі. Забрати коштовності вона не змогла, оскільки зрадили торки й захопили Осетрів. Після цього Мстислав оселився у Володимирі на Волині й помер у Володимирі-Волинському 19 серпня 1170 р., не встигнувши повернути собі Київське князівство. Агнеса не змогла приїхати до Надросся і також померла у Володимирі-Волинському 1182 р., залишивши по собі чотирьох синів від князя Мстислава: Романа, про якого ще йтиметься, Давида, Володимира і Мстислава. Скарб, що містив парадний убір княгині, довго пролежав у землі під Сахнівкою і був знайдений вже у XX ст.[15].
Про Корсунь певний час не згадується у літописах, але, без сумніву, він продовжував відігравати важливу роль, боронячи Київське князівство, що слабшало на очах, від ворожих нападів. Дуже потужним був удар половців 1187 р., після якого вони «стали... часто пустошити по Росі»[16]. Варто згадати, що це був час після тяжкої поразки новгород-сіверського князя Ігоря — героя перлини вітчизняної літератури «Слова о полку Ігоревім» — і що напади на міста понад Россю очолював сам хан Кончак (про нього Київський літопис пише дуже непривабливо: «окаянний, і безбожний, і треклятий»). Восени 1190 р. озвався і хан Тоглай, той, котрий насилу врятувався від Михалка Юрійовича у 1169 р. Об'єднавшись із ханом Кунтувдієм, вони стали чинити постійні напади на міста понад Россю[17].
Однак напади половців не лишалися безкарними. На р. Івлі їх розбив зі своїм військом князь богуславський, вишгородський, торчський і трипільський Ростислав Рюрикович, котрий жив у 1172—1218 рр.[18]. Половці не заспокоїлися, і хани Тоглай та Якуш взимку 1190/91 рр. знову збиралися вдарити на Русь-Україну десь у районі сучасної Сміли та, почувши, що проти них вийшов сам великий князь київський Святослав Всеволодович, повтікали, покинувши свої прапори й списи. Коли ж князь Святослав повернувся до Києва, то хан Кунтувдій з ордою переправився через Рось і пішов на місто Товаров на початку весни 1191 р. Але тут по половцях несподівано вдарив Гліб-Пахомій, князь канівський і білгородський, син великого князя київського Святослава, і дощенту погромив напасників. У 1192 р. князь Рюрик уклав мир із Кунтувдієм, а восени 1193 р. він і князь Святослав уклали мир із Тоглаєм і Якушем та іншими половецькими ханами, які заради цього приїхали до Канева. Однак цей мир не був тривалим, бо взимку 1193/94 рр. половці знову спустошували поселення «по узбережжі Росі» й розбили союзних русинам торків[19].
Під 1195 р. Київський літопис подає важливу інформацію, котра свідчить про зростання політичної ролі Корсуня, незважаючи на стан практично перманентної війни проти половців. Тоді великий князь київський Рюрик Ростиславович віддав своєму зятеві — знаменитому