Третя світова: Битва за Україну - Юрій Георгійович Фельштинський

Після розпаду Радянського Союзу, до 1994–1996 років, Україна стала третьою після США та Росії ядерною країною. Саме Україна показала світу, що людству можна та потрібно відмовитися від ядерної зброї і сконцентрувати свої зусилля на мирному розвитку. Саме країна знаменитої княгині Ольги, великого князя Ярослава Мудрого та «вільного козацтва», що не побоялося свого часу кинути виклик турецьким султанам, країна гетьмана Війська Запорізького Богдана Хмельницького та митрополита Петра Могили, українських гетьманів Петра Сагайдачного та Івана Мазепи — у 1994 році знайшла в собі мужність відмовитися від ядерної зброї, заручившись гарантією територіальної цілісності найбільших країн світу — Росії, США, Франції, Великобританії та Китаю.

Україна — країна не лише легендарного футбольного тренера Валерія Лобановського, знаменитих футболістів Олега Блохіна та Андрія Шевченка, не тільки відомих на весь світ боксерів братів Кличко — абсолютних чемпіонів світу, але й не менш відомих поетів та письменників Тараса Шевченка та Івана Франка, Лесі України, філософа Григорія Сковороди та ще зовсім молодих поетів і письменників, науковців та амбіційних політиків нового покоління. Україна справедливо може пишатися і своїми науковцями, нобелівськими лауреатами — фізіологом Іллею Мечниковим та економістом Саймоном Кузнецем. Світову відомість здобули інженер Євген Патон, хірург Микола Амосов та багато інших. Аби зрозуміти суть процесів, які відбуваються в Україні, необхідно звернутися до історичних джерел, до витоків української традиції.

Що таке «Україна»?

Назва «Україна» має своє історичне пояснення. Термін вперше згадується в Іпатіївському літописі 1187 року і, на думку багатьох дослідників, походить від давньоруського слова «окраїна», що спочатку застосовувалося для позначення прикордонних (рубіжних) земель Київської Русі, потім — Польської держави, а опісля й Російської імперії. Саме цим визначенням користувались хроністи та історики давніх часів. До кінця XIII століття цей термін траплявся в літописах і означав різні «України»: землі, що межують з ляхівськими, від Волині в басейні Лівобережжя по середній течії Південного Бугу, північно-східну частину Галицької землі та Переяславської землі (частини Київської та Чернігівської земель, що межувала зі степом). У XVI столітті терміном «Україна» позначали прикордонні землі поміж Великим Литовським князівством та Османською імперією (землі запорізьких козаків та Дикого поля). Траплялися також терміни «Українська Малоросія», «Литовська Україна», «Польська Україна», проте вони не прижилися. Після утворення Новоросійського краю частіше трапляється термін «Малоросія», що означував українські землі, розташовані на південному сході[1].

Внаслідок цього найбільш вживаним став термін «Слобідська Україна». З цим терміном пов’язують прикордонні, «окраїнні» території, про які писав і професор Грушевський. Відповідно під «окраїнністю» розумілася не відсталість, як наполягають російські антиукраїнські пропагандисти, а специфіка прикордонних регіонів, оскільки землі Дикого поля та Запорізької Січі перебували на стику одночасно трьох імперій — Російської, Османської та Речі Посполитої.

З кінця XVI і включно до XVIІІ століття «Україна» стає конкретним географічним поняттям, рівноцінним назвам інших історико-географічних регіонів (Волинь, Поділля, Сіверщина, Червонна Русь, Запоріжжя). У XVIІІ столітті це поняття набуває статусу загальновідомого, нарівні з церковним терміном «Малоросія». На противагу «окраїнному» терміну, деякі українські історики та лінгвісти висувають версію про те, що назва «Україна» походить від слова «край», «країна»[2]. При цьому наголошується, що в українській мові терміни «україна» та «окраїна» завжди чітко розрізнялись за змістом[3]. «Україна» — як окрема та незалежна територія, а «окраїна» — тільки прикордонна територія. Однак в міру зростання національного самопізнання українців поняття «Україна» стало не тільки географічним терміном, але й позначенням самобутнього етнічного простору, що став соціально та культурно самодостатнім на межі ХІХ та ХХ століть[4].

Откуда єсть і пішла земля українська?

Перші Homo erectus (людина прямоходяча), на думку вчених-археологів, з’явилися на території України мільйони років тому, мігруючи з Передньої Азії через Балкани та Центральну Європу — «справжні європейці». Потім, більш ніж 150 тисяч років тому, з’явилися і інші «європейці» — неандертальці, а 30 тисяч років тому назад — кроманьйонці, майже наші сучасники. Важливе місце в історії України посідає трипільська культура в IV–III тис. до н.е. в Дунайсько-Дніпровському межиріччі, найбільший розквіт якої припадає на період між 5500 та 2750 роками до н.е. Ареал її розповсюдження — правобережна Україна, Молдова, Східна Румунія, а також Угорщина. Трипільська кераміка займала одне з визначних місць в тогочасній Європі за довершеністю обробки та розпису[5]. Деякі українські дослідники вважають, що саме трипільці можуть бути «прабатьками» українців. В будь-якому разі, їм вдалося переконати в цьому президента України Віктора Ющенка.

Археологи до сьогодні сперечаються стосовно присутності кіммерійців у Південній частині України та в інших регіонах, проте багато авторів пов’язують «кіммерійську епоху» (друга половина VIII–VII століття до н.е.) з Північним Причорномор’ям. На зміну кіммерійцям у VII столітті до н.е. приходять скіфи, що витіснили попередників з українських степів. Вважається, що скіфи створили своє перше державне утворення — Скіфську державу, що полягла під ударами сарматів в 200 році до н.е. Паралельно зі скіфами давні греки в Північному Причорномор’ї починають засновувати свої перші колонії (Херсонес, Ольвію та ін.). В ІІІ столітті до н.е. з північного заходу на територію України переселяються готи та створюють тут своє королівство. В 375 році н.е. готи зазнають поразки від гунів, що прийшли з глибин Азії та переселяються за Дунай, на територію Римської імперії, де з часом засновують свої королівства. Держава гунів, зазнавши поразок від римлян, швидко втрачає силу та розпадається. Після нашестя гунів гегемонія над нинішньою територією України у кінці V століття переходить до слов’янських племен. Лівобережна частина України разом з Таврією попадають в залежність від Хазарського каганату. В наш час північно-західні області України вважаються найбільш ймовірним місцем зародження східних слов’ян: русичів, полян, древлян, сіверян, бужан, тиверців, уличів, волинян та інших.

Часи Київської Русі та її розпад (882-1240)

Саме ці племена й стояли біля витоків давньоруської держави, спочатку зі столицею в Нижньому Новгороді, а потім в Києві, відомої під назвою Київська Русь. Ця держава займала, як на той час, величезну територію — від Таманського півострова на півдні, ріки Дністер