Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є - Брене Браун
Який внесок я сподіваюся зробити
Ця книга наповнена такими важливими поняттями, як співчуття до себе, прийняття себе і вдячність. Я не перша висловлююся на ці теми, та я, напевно, не найрозумніший учений і навіть не найталановитіший письменник. Однак я першою спробую пояснити, як ці якості, окремо або разом, сприяють щиросердному життю у злагоді з собою та світом. І, що навіть важливіше, я точно перша, хто взявся за вивчення цих тем з погляду ученого, який упродовж багатьох років досліджував сором і страх.
Не можу сказати, скільки разів я хотіла залишити своє дослідження сорому. Надзвичайно важко присвячувати свою професійну діяльність вивченню предмета, який викликає в людей відразу. Кілька разів я буквально піднімала руки вгору і говорила: «Я здаюся. Це надто складно. Існує стільки крутих тем для дослідження. З мене досить!» Я не обирала сором і страх як теми для дослідження; це дослідження само обрало мене.
Тепер я розумію чому. Це була тема, яку я мусила опрацювати — професійно й особисто, — аби підготуватися до дослідження щиросердності. Ми можемо розмовляти про сміливість, кохання і співчуття, аж поки не звучатимемо, як збірка текстів для вітальних листівок, але доки ми не запрагнемо чесно поговорити про перешкоди, які заважають нам зробити ці якості частиною щоденного життя, ми ніколи не змінимося. Ніколи.
Сміливість — це звучить чудово. Але ми повинні говорити про те, чого нам коштує позбутися залежності від думки інших, і як це лякає більшість із нас. Співчуття — це те, чого ми всі жадаємо. Але чи готові ми прийняти те, що встановлення особистих кордонів і вміння говорити «ні» — це невід’ємні складові співчуття? Чи готові ми сказати «ні», навіть якщо когось це розчарує? Душевна близькість із людьми — необхідна складова щиросердного життя. Але насамперед ми повинні навчитися прийняти самих себе. Чому ж це так важко?
Перш ніж почати писати, я завжди запитую себе: «Чому варто написати цю книгу? Який внесок я сподіваюся зробити?» За іронією долі, я вважаю, що найважливіший внесок, який я можу зробити у безперервні дискусії про кохання, душевну близькість і цінність особистості, випливає з мого досвіду дослідниці сорому.
Я взялася за це дослідження, добре розуміючи, як сором сковує нас, а наші потаємні страхи змушують почуватися наляканими і нікчемними. І це дозволило мені не тільки запропонувати певні ідеї, але й поділитися стратегіями, здатними змінити наше життя. Якщо ви хочете дізнатися, чому ми всі так боїмося, що інші відкриють і побачать нашу справжню сутність, то повинні зрозуміти силу сорому і страху. Якщо ми не зуміємо протистояти страху «Ніколи не стати таким, як потрібно» і не боятися запитання «Ким ти себе взагалі вважаєш?», то не зможемо крокувати вперед.
У миті відчаю і поразок у минулому, коли я застрягала в дослідженнях сорому, я би дуже хотіла знати те, що знаю зараз. Якби ж я могла повернутися в той час і прошепотіти собі на вухо, то сказала б тоді те, що скажу вам зараз, перед початком нашої подорожі:
«Визнання свого досвіду може бути непростим, але незрівнянно легшим, аніж провести все життя, втікаючи від минулого. Прийняти власні вразливі місця — це ризиковано, але це не так небезпечно, як відмовитися від кохання, душевної близькості і радості — досвіду, який робить нас найуразливішими. Лише тоді, коли ми достатньо відважні, аби досліджувати темряву, ми виявимо нездоланну силу світла».
Сміливість, співчуття і душевна близькість — дари недосконалості
Щодня практикуючи сміливість, співчуття і взаєморозуміння у стосунках, ми усвідомлюємо власну цінність. Ключове слово — «практика». Теолог Мері Дейлі пише: «Сміливість — це наче риса, звичка, чеснота: ти набуваєш її, здійснюючи сміливі вчинки. Це наче вчитися плавати, пірнаючи у воду. Сміливість здобувається сміливістю». Те саме стосується співчуття і душевної близькості. Ми запрошуємо у своє життя співчуття, коли співчуваємо собі й іншим, і нав’язуємо стосунки з людьми, коли тягнемося до них і знаходимо взаєморозуміння.
Перш ніж дати визначення цим концепціям і розповісти про те, як вони діють, я хочу показати вам, як усі вони разом працюють у житті на практиці. Це особиста історія про відвагу відкритися, про співчуття, яке виникає завдяки власному досвіду, і про душевну близькість, які дарують нам відчуття власної цінності.
Найманий убивця і буря сорому
Не так давно директор великої державної початкової школи і президент шкільної батьківсько-вчительської організації запросили мене розповісти батькам учнів про зв’язок між духовною стійкістю і наявністю власних правил. Я саме збирала інформацію про гармонійне виховання і шкільну освіту, отож дуже зраділа пропозиції. Я не уявляла, в яку халепу потрапила.
Щойно увійшовши до актового залу, я відчула дивну атмосферу. Батьки виглядали схвильованими. Я спробувала розпитати директорку, але вона лише стенула плечима і пішла геть. Президент батьківсько-вчительської організації також не міг сказати нічого суттєвого. Я списала все на власні нерви і спробувала про це забути.
Я ще сиділа в першому ряду, коли директорка почала представляти мене. Для мене це завжди дуже незручна мить. Хтось перераховує мої досягнення, а я намагаюся приховати нудоту і бажання втекти. Що ж, так мене ще не відрекомендовували ніколи в житті.
Директорка сказала щось на штиб: «Вам може не сподобатися те, що ви почуєте сьогодні, але нам потрібно прислухатися заради наших дітей. Доктор Браун тут, щоб змінити нашу школу і наше життя! Вона змінить нас, подобається це нам чи ні!»
Вона виголошувала це гучним агресивним голосом, і через те виглядала роздратованою. Мені здалося, що я боєць, якого представляють перед поєдинком на «Рестлманії»[3]. Бракувало лише музичного супроводу і світлових ефектів.
Озираючись назад, я розумію, що мені потрібно було вийти на сцену і сказати: «Мені дуже незручно. Я радію запрошенню, але я тут не для того, щоб когось змінювати. Я також не хочу, аби ви думали, ніби я намагаюся змінити вашу школу за одну годину. Що відбувається?»
Але я цього не зробила. Я лише почала говорити у своїй манері: «Я дослідниця, але я також мати, яка стикається з проблемами у вихованні…» Гаразд, жереб було кинуто. Ці батьки не сприймали моїх слів. Натомість я відчувала, що люди з рядів неприязно витріщаються на мене.
Один чоловік, котрий сидів навпроти мене, схрестив руки на грудях і так зціпив зуби, що на його шиї набубнявіли вени. Що три-чотири хвилини він совався на стільці, закочував очі і зітхав голосніше, ніж мені будь-коли доводилося чути. Так голосно, що складно навіть назвати це зітханням. Це скидалося радше на голосне гмикання. І звучало воно так страшно, що люди, які сиділи поруч, лякалися. Незрозуміло чому, вони все ще не сприймали мене, але саме цей чоловік зробив вечір нестерпним для нас усіх.
Як досвідчений викладач і керівник я знаю, як поводитися у подібних ситуаціях, і зазвичай роблю це завиграшки. Коли хтось зриває лекцію, у вас два виходи: ігнорувати цю людину або оголосити перерву і з’ясувати з нею стосунки віч-на-віч. Але дивна поведінка чоловіка вибила мене з колії, і я зробила найгірше з можливого — спробувала його вразити.
Я почала говорити голосніше і натхненніше. Цитувала страхітливу статистику, здатну налякати навіть найсміливіших батьків. Я зрадила свої принципи, маніпулюючи сентенціями на кшталт: «Слухайтесь мене, інакше ваші діти вилетять зі школи, подорожуватимуть автостопом, вживатимуть наркотики і бігатимуть вулицями з ножем».
