Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов
Історіографія курсу
Знання про історію цивілізації, що склалася на теренах сучасної України, сягають сивої давнини. Відомості про нашу країну та її людність містять твори античних і візантійських авторів, ранньосередньовічні європейські й арабські хроніки. Значне місце серед них належить Геродоту, який у V ст. до н.е. присвятив дослідженню Скіфії одну з книг своєї багатотомної “Історії”.
Перші спроби дослідити виникнення давньоруської держави і права були здійснені в літописах на початку ІІ тисячоліття. Упорядник і редактор першого з відомих літописів — «Повісті минулих літ» (бл. 1113 р.) чернець Києво-Печерського монастиря Нестор відводить давньоруській державі центральне місце, пов’язує історію Київської Русі зі світовою. Зауважимо: призначення влади князя він убачає в тому, щоб «правду діяти на цьому світі, у правді суд судити». Цілком імовірно, що і раніше були намагання відповісти на питання «откуда есть пошла земля Руська». Недаремно серед джерел «Повісті», окрім грецьких хронік та місцевих переказів, за твердженням академіка О. Шахматова, були давньоруський літописний звід 1037–1039 рр. та два київських — 1073 і 1095 рр., які не збереглися.
Важливим джерелом для пізнання державно-правового розвитку України є також мемуарно-історична література XVI — першої половини XVII ст. (мемуари М. Литвина, «Щоденник» Е. Лясоти, «Опис України» Г. Боплана та ін.). 1647 р. у друкарні Києво-Печерської лаври вийшов «Синопсис» — перша друкована праця з історії України. Видатними працями з історії держави і права України, які з’явилися у XVIII ст., є козацькі літописи С. Величка, Г. Граб’янки. В них зображено побут, устрій, військова організація козацтва, причини повстань і визвольної війни проти іноземного панування.
Науковий погляд на розвиток історіографії української держави і права започаткувала «Історія Русів» невідомого автора (90-ті роки XVIII ст.). Автор оглядає історію України з найдавніших часів, а історію княжих часів — як самостійне державне життя під управою київських князів. Стверджується, що козаки — прямі нащадки русів, й обґрунтовується, відтак, право українського народу на самостійний державно-політичний розвиток. Вперше використано архівні джерела у фундаментальній 4-томній праці «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського (1822 р.). Плідно працювали над проблемами української державності М. Маркевич, М. Максимович, П. Куліш. Ідеї окремішності української політичної історії, непорушності національних прав українців, української національної демократії обстоював у своїх працях М. Костомаров.
Порівняно з іншими галузями юридичних знань, історія держави і права України є відносно молодою наукою. ЇЇ становлення здебільшого пов’язується із зверненням науковців у ХІХ ст. до вивчення національних і регіональних особливостей державно-правового розвитку на українських землях в контексті загальної історії держави і права. Пожвавлення інтересу до історії українського права викликала робота кодифікаційних комісій. З’являються праці І. Даниловича «Огляд історичних відомостей складання Зводу місцевих законів західних губерній» (1837), П. Данєвського «Про джерела місцевих законів деяких губерній та областей Росії» (1847).
Значна робота з вивчення історії українського права проводилась на історико-філологічних та юридичних факультетах університетів Києва, Одеси, Харкова.
Першим у Російський імперії висловив думку про необхідність вивчення руського права у порівнянні з правом слов’янських і германських народів М. Іванишев, який у 1838 — 1865 роках працював в Університеті св. Володимира на посадах професора, завідувача кафедри, декана юридичного факультету та ректора. Йому належить пріоритет у дослідженні общинних (копних) судів, державної унії Польщі і Великого князівства Литовського, правової природи шляхетських сеймиків. М. Іванишев віднайшов і проаналізував низку юридичних документів, серед яких важливе джерело русько-литовського права „Устава на волоки” (1557 р.).
Серед перших досліджень у галузі історії права давньоруської та литовсько-руської доби — праці ректора Новоросійського (Одеського) університету Ф. Леонтовича. Його наукові дослідження базувалися на досконалому знанні історичних джерел, історико-правової літератури. Серед численних праць з історії литовсько-руського права: „Руська Правда і Литовський статут” (1864), „Джерела русько-литовського права” (1894), „Правоздатність литовсько-руської шляхти” (1911) та ін. Не втратили актуальності його праці з історії давньоруського права: „Джерела з історії слов’янських законодавств” (1866), „Звичаєве право південних слов’ян” (1873), „Історія руського права” (1902) та ін. Ф. Леонтовичу належить першість наукового висновку про наступність положень Руської Правди в Литовському Статуті, що стало основою концепції західноруського права.
Дослідженням з історії права давньоруської і литовсько-руської доби була присвячена наукова діяльність професора Університету св. Володимира М. Владимирського-Буданова. Його фундаментальні праці заклали підвалини історії права як галузі вітчизняної юридичної науки. Передусім, це „Обзор історії руського права”, що вийшов сімома виданнями у 1886–1915 рр. та „Хрестоматія по історії руського права”, три випуски якої вийшли протягом 1872–1875 рр.
У 1879 р. професор Університету св. Володимира О. Кістяківський вперше зібрав, систематизував і опублікував зі своєю передмовою видатну пам’ятку українського права — «Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року.».
Палким прихильником історичної школи права в Україні був професор Університету св. Володимира в Києві В. Антонович. Єдиним джерелом влади він вважав народ, засуджував станові привілеї, віддавав перевагу „вічовому принципу широкого демократизму” та вимагав повного підпорядкування держави громадянському суспільству. В. Антоновичу належить видатний внесок в у розробку проблем історії козацтва, гайдамаччини, селянства, міщанства, шляхетства, духівництва.
Центральне місце серед істориків України кінця ХІХ — першої третини ХХ ст. належить М. Грушевському, який в роботі „Звичайна схема «русской» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства” обґрунтував історичну закономірність здобуття Україною державності. Його історико-правові погляди виходять з розуміння українського історичного процесу, який розглядався ученим у контексті єдиного культурного потоку на тлі еволюційного розвитку людства. М. Грушевський — родоначальник української історичної школи, творець новітньої концепції суспільної історії України, яку він виклав у капітальній праці — „Історія України-Руси” (1898–1936), а також у ґрунтовних дослідженнях „Нариси історії українського народу (1904)”, „Ілюстрована історія України” (1911) та ін.
У радянський період процес вивчення історії української держави і права має свої особливості. Подальшому його розвитку сприяло повернення у 1924 р. М. Грушевського в Україну. Під його керівництвом в Академії наук досліджувалася не тільки історія української держави, а й історія українського права.
Вагомий внесок у розвиток української історико-правової науки внесла „Комісія для виучування історії західноруського і українського права ВУАН” (1919–1934 рр.), яку спочатку очолював Ф. Тарановський, а з 1920 року — М. Василенко. До складу комісії на різних етапах
