Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана - Ілля Борщак

Ще ніхто не заперечував, що після тривалого лихоліття Великої Руїни, як назвали історики добу по Богданові Хмельницькому, мазепинська доба вирізняється бурхливим піднесенням промисловості й культури. Для цього відповідні якості знову-таки повинен був мати сам Іван Мазепа. Отже, французький дипломат Жан Балюз, що відвідав його в Батурині 1704 року, розповідав: «Мова його взагалі добірна й чепурна, правда, як він розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших… Він показував мені свою збірку зброї, одну з найкращих, що я бачив у житті, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видно латинські книжки».

Мистецтвознавець Володимир Січинський, котрий у своїй присвяченій Мазепі книжці (Філадельфія, 1951) зацитував це місце двічі, коментує його так. Усі згадані колекції й гетьманське майно російське військо 1709 року спалило й знищило чи пограбувало. Принаймні жодні реєстри цього майна не відомі. Якщо француз, побувавши в найбільших європейських осередках, висловлюється з таким захопленням, — очевидно, Мазепині збірки справді були особливо цінні. Вираз «збірка зброї» однак розуміти в буквальному сенсі не варто. У ті часи володарям личило мати передусім збірки зброї, і так називали кожну збірку старовини, якою володіли тодішні можновладці. Немає сумніву, що гетьманові належали, перебували в його посіданні й інші коштовні пам'ятки. Скажімо, 1701 року він придбав Пересопницьку Євангелію середини XVI ст., яку згодом подарував до кафедральної церкви в Переяславі (тепер у рукописному відділі Центральної наукової бібліотеки АН УРСР). Що ж до самої збірки зброї, то з неї відома лише шабля, виготовлена 1662 року, з його йменням. Вона зберігалась у музеї Василя Тарновського в Чернігові, і ще в середині 1970-х років фото Тарновського з цією шаблею в руках можна було побачити в його онуки в Москві.

Автор монографії «Доба Мазепи», яка друкувалась із номера в номер у журналі «Самостійна Україна», Степан Килимник констатував, що на українську освіту, будівництво та церкву Мазепа витрачав багатства, що залишилися після гетьмана Івана Самойловича, максимум засобів Державної Скарбниці й свої необмежені матеріальні засоби (1952, ч. /, с. 13). Реєстр будівель Мазепиної фундації справді вражає. Тут і закінчення церкви Мгарського монастиря коло Лубен, що започаткував А Самойлович, і Богоявленська церква при київському Братському монастирі, і Миколаївський військовий собор та Феодосіївська церква на Печерську, і церква Всіх Святих над економічною брамою Києво-Печерської лаври, і п'ятибанні собори в Ніжині, Новгород-Сіверському й Прилуках, і церква Вознесенського монастиря в Переяславі, і Миколаївський монастир у Батурині, й багато, багато інших споруд.

Відразу після смерті Мазепи Карл XII призначив комісію для розгляду справи про його спадщину. Акти бендерської комісії опублікував 1938 року академік Михайло Возняк у відомому двотомнику «Мазепа» Українського наукового інституту у Варшаві. Серед матеріалів — реєстр особистих видатків гетьмана протягом останніх 12 років його життя, що склала з пам'яті старшина. Ось лише деякі з пунктів: позолочення бані Печерської церкви 20500 дукатів, мур довкола, Києво-Печерської лаври і церков у ній — мільйон, великий дзвін і дзвіниця в монастирі 73000 золотих, позолочення бані митрополичого собору в Києві — 5000 дукатів, віднова його 50000 золотих, церква Київської колегії з гімназіями — понад 200000 золотих і так далі.

Фіксуючи ці «позитиви» в діяльності ясновельможного, не забудьмо однак і менш приємних обставин доби, сином якої він був. Не забудьмо, що протягом двадцяти років Мазепиного гетьманування його політика в усьому щонайкраще відповідала інтересам російського царя. Збереглися численні скарги різних міст Гетьманщини на утиски й кривди з боку старшини й духовних осіб. Що ж до селянства, то воно, за словами О. Оглоблина, «переживало процес дальшого збільшення «підданських» повинностей і загального зубожіння. Концентрація землеволодіння і політичної влади в руках козацької старшини мала своїм головним джерелом і разом з тим своїм головним наслідком зростання визиску селянської маси» (Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью-Йорк; Париж; Торонто, 1960. — С. 94). Було б прикро, якби суспільна історична думка, що відроджується в Україні в нових політичних умовах, звелася лише до переміни знаків (плюса на мінус і мінуса на плюс) замість прагнути об'єктивного, автентичного, безпартійного перегляду матеріалу.

Отже, переходимо до останнього важливого ФАКТУ- до несподіваного для Петра І й для маси української людності переходу Мазепи на бік шведського короля Карла. Могутній всеукраїнський монарх, ледве не диктатор, людина, що з банальної точки зору була вже і стара, і мала все. Чого, мовляв, йому бракувало…

Реакція центру була різко негативна. 5 листопада 1708 року цар Петро писав Меншикову: «А Батурин в знак изменникам (понеже боронились) другим на приклад зжечь весь». Цей наказ виконано сумлінно. В «Описі» Григорія Покаса (1751) читаємо: «Князь Меншиков з великоросійським войском город Батурин […] і жителей тамошних […] з женами і дітьми іх достал […] а народ увесь даже до ссущих (немовлят. — С. Б.) виколол і вирубил, з коіх кров дорогами і улицами в Сейм ріку лилась будто как обикновенно на кола млиновиі вода іде, при том же і церквей Божествених не пощажено […]».

Джерел для дослідження життя й діяльності українського гетьмана безліч. Лише його універсалів на землеволодіння проф. О. Оглобин нараховує близько 1000. Численні й прецікаві документи розпорошено в російських і західноєвропейських архівах та газетних сховищах. Тут звіти, щоденники й спогади дипломатів із різних країн, рясні вістки західноєвропейської преси (аж до Англії), які зібрав Теодор Мацьків, записки шведських очевидців та офіційних історіографів, передусім Г. Нордберга та Г. Адлерфельда, що розпочала мазепинську історіографію, а також численних їхніх наступників. Ці матеріали ретельно визбирували й публікували такі українські вчені, як Дмитро Бантиш-Каменський, Осип Бодянський, Никандр Мовчанівський, Степан Томашівський, Ілько Борщак, Борис Крупницький, Богдан Кентржинський, Орест Субтельний. Яскрава особистість гетьмана Мазепи притягала увагу письменників Даніеля Дефо, Вольтера, Байрона, Пушкіна, Віктора Гюго, з українських авторів-Данила Мордовця й Володимира Сосюру, поему якого вперше опублікував журнал «Київ».

В українській мазепіані чільне місце займає праця Миколи Костомарова (1817–1886) «Мазепа й мазепинці». Як відзначив Г. Мацьків, «досліджуючи минуле України, Костомаров звернув головну увагу на козацьку добу, в якій, на його думку, найяскравіше виявилися творчі сили українського народу. Всупереч офіціальній російській історіографії, він підкреслював, органічний зв'язок козацької доби через литовсько-польський період із Києвом». Але Костомаров був не лише історик, а й політик, один з чільних, як пам'ятаємо, кирило-мефодіївців. Треба зважати й на те, що працював він все-таки не у вільному світі, а в умовах царизму. Після всіх історичних перетурбацій, у яких вчений так