До зір крізь терня, або хочу бути редактором - Святослав Караванський

спостережено дивне явище: автори з двох рівновартих синонімів обирають не коротший, а довший. Так, замість втягати, затягати воліють писати втягувати, затягувати. Щодо слова розсовувати, то появу цього синоніма, як і форм втягувати, затягувати, ми завдячуємо двомовності. Словники Грінченка та Желехівського фіксують лише форму розсувати. Очевидно, що тотальне засилля псевдоукраїнського койне не могло не поширити свого лінгвоцидного впливу і на молоде покоління літераторів. ЗАХВАТИ (множина) чи ЗАХВАТ (однина)!

Уживання форм множини абсолютно не збігається не лише у малоспоріднених мовах, а й у споріднених.

Якщо росіяни, наприклад, можуть вживати слово стоны – множину від слова стон, то вживання множини від нашого слова стогін – стогони – звучить штучно, так само як наволочі від слова наволоч, бо і стогін і наволоч у нашій мові – це збірні поняття, які одниною передають множинність факту чи явища. Пише автор “Дива”: “…хто наважиться стати на перешкоді володарям пущі в хвилю їхніх найвищих захватів!”. Письменник взорується на мову росіян, де восторг має множину восторги. Але творити лексику, сліпо копіюючи іншу мову, нічого крім шкоди не дає. У нашій мові захват, так само як екстаз, не звучить у множині. Не звучить і край. Мовний смак не дає. І на це нема ради. Краще послухаймо цей же текст без множини: “…хто наважиться стати на перешкоді володарям пущі у хвилю їхнього найвищого екстазу!”. Чи однина не висловлює того самого, що й множина?

ДЕ ЦЕ БАЧЕНО чи ДЕ ХТО БАЧИВ або ДЕ ВИ БАЧИЛИ?

“Де це бачено, щоб у таку негоду вирушати на… лови…!” – читаємо в романі. Живомовна лексика – один із творчих козирів автора. Але й тут є своє “але”. Ідіоматичні звороти одної мови не так легко сліпо переносити до іншої мови, бо до творення ідіоматичного звороту докладають рук і милозвучність, і легкомовність, і мовний смак. Без санкції цих трьох мовних інстанцій жодний ідіоматичний зворот не дістане мовних прав. Російський зворот где это видано дістав ці права у процесі змагання кількох синонімів. І зворот-переможець живе. Скалькований же на нашу мову зворот звучить штучно, бо українська живомовна стихія знає інші, притерті до наших звукових реалій звороти; саме їх і треба тут ужити: “Де Ви бачили, щоб у таку погоду вирушати на лови!”.

ЛЕГКОВАЖИТИ чим чи ЛЕГКОВАЖИТИ що?

В описі роздумів князя Ярослава є таке місце “…хоч легковажити, ясна річ, ромеями ще ніхто не міг…”. Тут слово легковажити ставить після себе питання чим (ким). А ось Леся Українка: “Невже ти так свій розум легковажиш, талан свій зневажаєш…?”. Л. Українка легковажить що. Та й сам Загребельний в іншому місці пише: “Чоловіка простого ніхто не слухає… навіть діла його щонайбільше змаловажують…”. Змаловажувати (синонім дієслова легковажити, утворений автором) ставить після себе питання що. Беру РУС Кримського. У двох позиціях: у перекладі слова пренебрегать та в перекладі слова неглижировать РУС Кримського наводить легковажити що. Такий ужиток випливає з того, що слова важити та зневажати ставлять після себе питання що. І письменник, утворивши дієслово змаловажувати, іде за цією моделлю, ставлячи після новотвору питання що, і тим самим перекреслює поширену через двомовність форму легковажити чим.

З НЕДАВНІХ ПІР чи ВІДНЕДАВНА?

Пише автор: “Чомусь у цьому клятому лісі з недавніх пір у всьому ставав похожий на свого отця…” Ідіоми з тих пір, до тих пір, з недавніх пір дуже відгонять суржиком. А надто тому, що всі вони мають своїх українських двійників: з тих пір – це відтоді, відтак; до тих пір – доти; з недавніх пір – віднедавна. Редагую: “Чомусь у цьому клятому лісі віднедавна ставав у всьому похожий на свого отця…”.

* * *

Наведені огріхи – це лише частина ляпів, що їх можна подибати в романі “Диво”. Захоплений розповіддю сюжету письменник часом не відчуває різниці між формами двох близьких мов і вживає перше, що трапляє йому на думку. Наприклад, автор уплітає у свою розповідь слова бочонок – барило, посох – патериця, требуха – тельбухи, благоухання – пахощі, затравлений – зацькований, понести втрати – зазнати втрат. Цих недоглядів од евфорії творчости соловецькі редактори не виправляли. Поборюючи українську питому лексику, вони дивилися крізь пальці на “двомовні” форми, заохочуючи письменників до суржику, тобто сприяли лінгвоциду української мови.

36. НА БІЙ З “ВІТРЯНИМИ МЛИНАМИ!”

Чого тільки не вичитаєш у сучасних “текстах”! Тут і зцілюючий бальзам (цілющий), і більш легкий (легший), і обуяла пристрасть (опосіла), і деміфологізуючий (міфоборчий), і за смаком (до смаку), і бій з вітряними млинами (вітряками), і…, і… Що не текст, то збірка ребусів та анекдотів. Хоч стій, хоч падай! Звідки й береться ця гра без правил? Освіта, мабуть, завинила. Мудрі мужі кажуть, що наш сучасник знає лише дві мови – російську та українську. Що російську (сяк-так) він знає, то, правда Ваша, панове, а щодо української – то тут прошу пробачення. Не знає наш сучасник питомої української, хоч ти гопки скачи, не знає! Цих двох мов (тобто одної) – кажете – мало для сучасників, треба ще знати бодай дві іноземних мови. Розумна річ, тільки ж тим, хто не знає своєї, не поможуть і десять іноземних. А що ми не знаємо своєї, то це факт. Усе робилося за останні 70 років до 1991 року, щоб цей факт став фактом, і він ним таки став. Після ж 1991 року нічого не робиться, щоб того, що сталося, позбутися. У висліді, як казали галичани, а тепер уже й негаличани, питомої української мови не знають ні академіки, ні доктори наук, ні професори українознавства, ні письменники, не кажучи вже про нашого