Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко

Волинські князі – господарі Русі

Невдача повстання Глинського поставила крапку на збройних спробах руської аристократії добитися самоутвердження біля керма влади. Проте перманентна боротьба, що тривала з кінця XIV до початків XVI ст., дала свої несподівані наслідки. Уже за великого князя Олександра (1492–1506), a особливо за його наступника Жиґимонта I Старого (1507–1548) починає знову розкручуватися князівська пружина, стиснута після замирення Свидриґайлового руху. Протягом першої половини – середини XVI ст. князі з руських околиць, відмовившись від ефемерних династичних претензій, поступово перебирають до своїх рук реальну владу на місцях. Зокрема, з 90-x років XV ст. під їхнім безпосереднім контролем опиняється Східне Поділля, де намісниками, a згодом і воєводами аж до початків XVII ст. були князі Федір Четвертинський (1494–1498), Костянтин Іванович та Ілля Костянтинович Острозькі (1498–1539), Семен Пронський (1539–1541), Федір Санґушко (1542–1547), Богуш Корецький (1548–1576) і Януш Збаразький (1576–1608). Аналогічний перелік можна навести для Володимира, Луцька й Кременця. Врешті, у Києві з 1559 р. на півстоліття в ролі київського воєводи, володаря українського пограниччя осідає Василь (Костянтин) Острозький.

Княжа домінація над підконтрольними територіями по суті зафіксувала в нових формах їх екстериторіальність стосовно Великого князівства Литовського, коли вже не удільні князі-володарі (як Свидриґайло чи Олельковичі), a 8–9 родин з числа так званих княжат головних, тобто чільних представників аристократичної еліти (Острозькі, Заславські, Гольшанські-Дубровицькі, Збаразькі, Вишневецькі, Корецькі, Чорторийські, Санґушки, Четвертинські), поділили між собою на зони впливу спершу Волинь, a далі, вихлюпнувшись на південь – і Центральну Україну. Адже варто пам'ятати, що під контролем цих потужних кланів перебували не тільки їхні безпосередні володіння, на яких діяло княже право з власними податками, службами, судом і уставодавством, але в опосередкованому вигляді – і землі княжих клієнтів, тобто формально незалежної шляхти, пов'язаної з тим чи іншим домом можновладців вузлами покровительства. A серед клієнтів була і шляхетська дрібнота, яка ходила в свиті княжих слуг, і заможні панські родини, представники яких теж шукали протекції на всевладних дворах.

Така модель навряд чи була винаходом нових часів, оскільки спиралася на традиційний для Русі погляд на місце і роль князя в ієрархічній будівлі суспільства (пор. розд. II, § 1). Авторитет княжого імені витікав з уявлень про легітимність влади, санкціонованої Богом. Персона князя і вище право, носієм якого він вважався уже в силу свого народження, сприймалися як наслідок Божого промислу, незаперечний абсолют. Сакральний відсвіт на уявленні про походження княжих родів незмірно підносив їх над рештою боярства-знаті, наділяючи особливими функціями проводирів і оборонців власних підданих, що асоціювалося з відповідальністю перед Богом за долю свого народу. Наприкінці XVI ст. згадані мотиви знайдуть словесне оформлення у творах руських інтелектуалів, присвячених усвідомленню власної історичної традиції. При цьому прямими нащадками могутніх володарів давньоруської доби будуть проголошені волинські княжі роди, які тим самим перетворювались ніби на "речовий доказ" безперервного зв'язку українського (руського) народу кінця XVI – початку XVII ст. з народом Київської держави часів Володимира Великого та його спадкоємців.

Київська митрополія і церковні

осередки. Співжиття православних з католиками

Політичні пристрасті й боротьба за перерозподіл влади, що вирували у Великому князівстві, супроводжувались акомпанементом церковних сутичок як всередині православного світу, так і на міжконфесійному ґрунті – між православними й католиками, котрі з кінця XIV ст. представляли в державі меншість, підтримувану, проте, авторитетом великокнязівської влади. Після падіння Київської держави церква набула невластивих їй функцій з ширшим ідейним підтекстом, ніж душпастирська опіка вірних. Це проявилося уже в перші десятиліття співпраці з новими литовськими владами, коли ієрархічний зв'язок Києва і Москви став на заваді політичним планам Ольґерда. Тож у 1353 р. до Константинополя вперше прибули одразу два кандидати на поставлення в сан митрополита Київського і всієї Русі: від великого князя московського – Олексій і від Ольґерда – Роман.

Через кілька років ініціативу проявив король Казимир III, на прохання якого патріарх в початках 1371 р. поновлює окрему митрополію в Галичині з поширенням її юрисдикції на Галицьку і Подільську Русь та Волинь (проіснувала до 1415 р.). Зважаючи на боротьбу між Польщею і Великим князівством за згадані території, це суперечило інтересам Ольґерда, і він повторно звернувся до патріарха з клопотанням номінувати власного митрополита для литовських і союзних з Великим князівством земель. Відтак у 1375 р. на митрополитстві був затверджений болгарин Кипріан, людина невтомної енергії й дипломатичного хисту. Спочатку проігнорований Москвою як креатура Ольґерда, Кипріян між 1378–1380 і 1380–1390 рр. резидував у Києві, однак з 1390 р., досягнувши порозуміння з великим князем московським, переїхав до Москви, де й перебував до смерті (1406), час від часу навідуючи литовські єпархії і поєднуючи своїм авторитетом відцентрові тяжіння всередині обох уже фактично роз'єднаних церков.

Після смерті Кипріана його наступники, кандидовані як з одного, так і з другого боків, міняються на митрополичому столі ледь не з калейдоскопічною швидкістю. Досить сказати, що між 1407 і 1448 рр. митрополитами Київськими і всієї Русі наставлялося аж п'ятеро осіб. З іменем останнього, Ісидора, пов'язана перша спроба унії Східної і Західної церков, акт якої він у 1439 р. підписав на Ферраро-Флорентійському соборі. У Галичині й Великому князівстві цей крок лишився малопоміченим, не викликавши ні особливого співчуття, ні опозиції. Натомість у Москві Ісидора після повернення з собору заарештували, жадаючи зречення унії, і лише після піврічного ув'язнення йому вдалося втекти до Рима. Слідом за цим, всупереч канонам і волі Константинопольського патріарха (на короткий час – уніата), у Москві собором місцевих єпископів 1448 р. було самочинно підтверджено в сані митрополита усієї Русі Йону. У Великому князівстві Литовському Йону не підтримали, але й Ісидор сюди більше не повертався. Тож після того, як він 1458 р. зрікся сану, папа разом з патріархом рукопоклав на Русь Ісидорового учня-уніата грека Григорія, одночасно проголосивши буллою від 3 вересня 1458 р. поділ Руської митрополії на Київську та Московську.

Організаційні структури Київської митрополії, що усталилися з другої половини XV ст., обіймали вірних українсько-білоруських земель на території Великого князівства Литовського і Польщі. До складу митрополії входило 10 єпархій: Київська митрополича (до неї, крім власне Київщини, належали руські анклави у Вільні, Новогрудку і Тракаї); Луцько-Острозька; Володимиро-Берестейська; Галицько-Львівська (що охоплювала, окрім Галичини, Поділля); Перемишльська; Холмська; Турово-Пінська; Полоцько-Вітебська; Чернігівська і Смоленська (дві останні впродовж 1500–1515 разом зі своїми територіями відійшли до Москви).

Канонічно Київська