Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії - Віктор Анатолійович Авдєєнко
У будь-якій державі важлива роль належить столиці. У багатьох країнах це найбільше місто, як, наприклад, Лондон, Париж, Москва, Осло. Іноді столицею стає спеціально сплановане для виконання цих функцій місто — Вашингтон, Бразиліа, Канберра. Але в будь-якому випадку столиця є одним із символів держави.
Київ, безумовно, був таким символом упродовж століть і залишається ним і понині.
Сьогодні Київ, без перебільшення, є великим столичним містом. Але так було далеко не завжди. Звичайно, під час Київської Русі він цілком успішно змагався з іншими європейськими столицями. При Ярославі Мудрому чисельність міста становила приблизно 50 тисяч чоловік (для порівняння, у Новгороді, другому місті Русі, було 30 тисяч). Татаро-монголи зруйнували Київ. За деякими даними, населення скоротилося до 2 тисяч. Незважаючи на скепсис окремих істориків, які не вірять цій цифрі, вона, схоже, близька до істини. Хоча б тому, що в середині XVI століття чисельність населення Києва оцінювалася всього в 5 тисяч осіб. Взагалі, на рубіж домонгольського періоду населення вийшло лише десь у столітті XVIII (там теж були коливання в цифрах через епідемії, війни, інші лиха).
Правду кажучи, мені геть незрозуміло, з чим пов’язаний такий тривалий період занепаду в Києві. На початковому етапі його можна було б пояснити татаро-монгольським ярмом. Дійсно, Київ, судячи з усього, на відміну від інших міст і князівств, при монголо-татарах не мав своїх князів і управлявся безпосередньо з Сарая. Але в XIV столітті Київ перейшов під владу Литви, однак у плані якогось розвитку мало що змінилося. І це дивно — адже Київ був одним із ключових центрів антитатарського опору. У 1362 році — приблизно в той же час, коли литовці захопили Київ, литовський князь Ольгерд завдав татаро-монголам серйозної поразки в битві при Синіх Водах. (Між іншим, це сталося майже за 20 років до знаменитої Куликовської битви.)
Проте, Київ у литовську пору був усе тим же глухим містечком з непоказними дерев’яними хатинками на Подолі, де зосередилося основне життя після навали Батия, а також із безлюдними руїнами колись могутнього і неприступного Верхнього Міста. Замок, збудований литовцями для захисту від кримських татар, був, відверто кажучи, жалюгідним. Дерев’яний, місцями підгнилий, він ставав легкою здобиччю кримчаків, які палили його разом з іншими будівлями міста.
Навіть за часів Богдана Хмельницького мало що змінилося — Хмельницький в’їжджав у місто, що вітало його, через Золоті ворота, як і раніше, зруйновані.
У давні часи руйнування і, особливо, пожежі були частим явищем. Після навали Батия Володимир-на-Клязьмі, Рязань, Москва зазнали руйнувань не менших, ніж Київ. Але вони досить швидко були відбудовані. Київ — ні. Москва горіла неодноразово, навіть при Наполеоні горіла. Горіли Париж, Рим, Лондон. У Лондоні в 1666 році сталася пожежа, яка знищила 80 % міста. Після цього лиха Лондон повністю змінив обличчя, багато в чому завдяки намаганням видатного архітектора Крістофера Рена. Нічого подібного сказати про Київ не можна.
Ситуація принципово почала змінюватися лише в XIX столітті, та й то досить повільно. Нарешті, завдяки генеральному плану архітектора Беретті від 1837 року, було ліквідовано розмежування Києва на Печерськ, Поділ і Верхнє Місто, яке зберігалося з давніх часів. Ближче до кінця століття Київ справді почав струшувати з себе пил глушини. Тут з’явилися університет і політехнічний інститут, оперний театр, телефонний зв’язок, трамвай (перший, до речі, в Російській імперії) і каналізація (також перша в державі).
Взагалі, Київ — місто дивовижне. Таке враження, що він спеціально створений для життя. Тут, може, не все ідеально з бізнесом, жахливо з політикою, кепсько з культурою. Але жити в Києві добре і приємно.
Це вже не Одеса, але ще не Москва. Себто це — Київ.
Дехто нарікає, що «справжніх» киян у місті не залишилося. Ну, по-перше, залишилися. По-друге, самі вони, ці «справжні», також, за рідкісним винятком «потомствених», звідкись «понаїжджали». Сюди стікаються люди з усієї України, приїжджають і з-за кордону — ближнього та дальнього. І всі, хто залишається (хоча є й такі, котрі не приживаюється), стають киянами. Тут якщо не зникають повністю, то, як мінімум, згладжуються одвічні українські проблеми — мова, церква, Бандера, Велика Вітчизняна. Не побоюся пафосу — саме тут відбувається те, що з часом може призвести до створення нової — не етнічної, а державної української нації (занадто довго пишеться книга — схоже, що це вже сталося).
Політики побоюються Києва, а тому всіляко його задобрюють, заграють із ним. «Київенерго» взимку (за борги) відключив гарячу воду. Господи, що тут почалося! Цілу телепередачу в прайм-тайм присвятили цій «мегапроблемі». Заступнику голови «Нафтогазу» відставкою пригрозили. А те, що у Львові цієї гарячої води місяцями не буває — хто про це згадує? А те, що в Одесі воду з-під крана не можна пити навіть кип’ячену — кому це цікаво? Ось Київ — це так.
З паводком — та ж ситуація. Столицю затоплює! Всі на боротьбу з паводком! Там уже пів-Львова затопило, але кому яке діло? Та що там Львів — Київська область уся пливе! Ну, буває…
Звичайно, не хотілося б, щоб місто перетворилося на прохідний двір, смітник (а цього повністю виключати не можна).
Безумовно, хочеться, щоб місто розвивалося. Щоб з’являлися не тільки п’ятизіркові готелі, а й першокласні театри. Щоб в Ірпені або в Фастові, або, наприклад, у селі Буки з’явився наш київський «іноград», і щоб до нього була прокладена швидкісна залізниця. Щоб просто дороги були на дороги схожі.
