Споконвічна земля - Володимир Броніславович Бєлінський

Офіційно престол Великого Галицько–Волинського князівства посідали:

1. Данило Галицький — 1238–1264 рр.,

2. Василько Романович, Шварн Данилович — 1264–1269 рр.,

3. Лев Данилович — 1269–1301 рр.,

4. Юрій Львович — 1301–1308 рр.,

5. Андрій і Лев (Юрійовичі) — 1308–1323 рр.,

6. Болеслав (Юрій) Тройденович — 1323–1340 рр.,

7. Любарт Гедимінович — 1340–1384 рр.

Після 1349 року Галичина відійшла до Польського королівства, а Волинь після 1384 року — до Великого Литовсько–Руського князівства.

До Великого Галицько–Волинського князівства ще з 1230 років належав Київ з більшою частиною Київської землі. А з 1362 року, після Синьоводської битви, до Литовсько–Руського князівства були приєднані Подільські землі від Білої Церкви і Канева до Чорного моря та від Пониззя до Дніпра.

Російська Велика Радянська Енциклопедія характеризує період становлення Великого Галицько–Волинського князівства такими словами:

«Галицко–Волынское княжество…, возникшее в результате объединения Галицкого й Владимиро–Волынского княжеств (1199). Было расположено на плодородных черноземных землях в верховьях рек Днестр, Висла, Нарев и Припять с издавна существовавшим пашенным земледелием. Для экономики княжества характерны развитие ремесла, городов (в 13 в. — св(ыше) 80; важнейшие — Галич, Владимир–Волынский, Теребовль и соляных промыслов, крупное феод(альное) землевладение, в связи с чем боярство играло большую… роль. Первый князь Роман Мстиславич (правил в 1170–1205) захватил Киев и принял титул вел(икого)князя (1203)… После смерти Романа Г(алицко)–В(олынское) к(няжество) распалось на ряд мелких кн(яжест)в, часть земель захватили венг(ерские) и польские феодалы, приглашенные боярами… Призванный в 1219… кн(язь) Мстислав Мстиславич Удалой изгнал в 1221 из Галиции венг(ерских) феодалов. Тогда же на Волыни пришел к власти сын Романа Мстиславовича Даниил (Галицкий. — В. Б.) (правил в 1221–64), завершивший объединение Волыни (1229), ставший после смерти Мстислава Удалого (1228) князем Галицким (окончательно подчинил себе княжество после борьбы с венг(ерскими) феодалами и боярами в 1238. Талантливый и яркий романтик, Даниил Романович завладел Києвом и после ожесточенной борьбы с др(угими) князьями, Венгрией, Польшей и галицкими боярами объединил под своей властью всю Юго–Зап(адную) Русь (1245)» [25, т. 6, с.65].

Остаточно розбивши своїх супротивників у битві, як пишуть сучасні українські історики, що «відбулася біля обложеного Ярослава 17 серпня 1245 р.», Данило Галицький став найпотужнішим правителем Східної Європи. За свідченням тих же істориків битва 1245 року на річці Сан «була однією з найбільших в історії Русі XIII ст. і підвела переможну риску під багатолітньою боротьбою Романовичів за відновлення Галицько–Волинського князівства» [44, с.71].

Головною заслугою князя Данила Галицького було відновлення єдності більшої частини української (руської) землі в надзвичайно важких умовах оточення: з південного сходу — Золота Орда, з південного заходу — Угорське королівство, з заходу — Польське королівство, з півночі — Литва. Усі жадали нашої, руської, землі та нашого славетного спадку.

У 1241 році князь Данило вирішив питання внутрішньої зради, винищивши Болохівщину, за співпрацю з ворогом під час воєнних дій Батия. У всіх цивілізованих народів перехід на бік ворога вважається зрадою.

Звернімо увагу, ця подія трапилася тоді, коли військо хана Батия ще перебувало на теренах сусіднього Угорського королівства. Це зайвий раз свідчить про незалежність Великого Галицько–Волинського князівства від Золотої Орди.

Одночасно Данило Галицький розправився і з галицькими боярами, які чинили смуту в державі. Бо, як пише Літопис Руський: «Бояри ж галицькі Данила князем собі називали, а самі всю землю держали. Доброслав же Суддич, попів онук, укняжився був і грабував усю землю, а ввійшовши в [город] Бакоту, все Пониззя забрав без княжого повеління. Григорій же Васильович замишляв підгірську землю Перемишльську собі захопити. І була смута велика в землі [Галицькій] і грабіж од них» [18, с. 398].

Що цікаво, Літопис Руський 1242 рік визначив так:

«У рік 6750 [1242]. Не було нічого» [18, с. 400].

Надзвичайно цікавий запис, який засвідчив два факти:

Перше, повну відсутність зв’язку з так званою Ростовсько–Суздальською землею;

Друге: вигадку про так звану Чудську битву 1242 року. Літопис Руський та Іпатіївський не знали про Чудську битву. Хоча московська історична наука визначає ту битву як доленосну. Отакий московський історичний анекдот.

Розгромивши внутрішню опозицію, до 1245 року, Данило Галицький у знаменитій битві під Ярославом 17 серпня 1245 року поставив остаточну крапку у намаганні зовнішніх та внутрішніх ворогів розчленувати та послабити його державу.

Ось як оцінили сучасні українські історики наслідки Ярославської битви 1245 року:

«Ярославський тріумф підбив риску під сорокарічною боротьбою за відновлення Галицько–Волинського князівства, яке зробилося наймогутнішим на Русі, а його повновладним володарем, “властелином”, став Данило Романович. Щоправда, Володимир і Луцьк із більшою частиною Волині Данило передав братові Васильку. Однак цей поділ був суто формальним. Романовичі завжди жили і діяли в злагоді, а молодший брат у всьому слухався старшого. На Русі і в світі Романовичів справедливо вважали співправителями» [44, с. 71–72].

Та головне, на що автор хоче звернути увагу читачів, що всі ці події відбувалися до поїздки Данила Галицького до Золотої Орди у 1250 році. Хоча українські історики, перебуваючи під впливом московських фальсифікаторів, подають ту поїздку під 1246 роком. Навіть прагнуть якимсь чином пов’язати її з Ярославською битвою.

Битва під містом Ярославом 17 серпня 1245 року, її наслідки та подальші дії Данила Галицького, Папи Римського, хана Батия свідчать, що поїздка князя не могла розпочатися у вересні 1245 року, а розпочалася через кілька років після цієї події. Ми пам’ятаємо: Данило Галицький, за Літописом Руським, вирушив із Києва до Переяслава, а це майже 150 кілометрів водою у листопаді. Що нереально. Брехати не личить нікому.

Ярославська перемога Данила Галицького у 1245 році вчергове засвідчила, що Велике Галицько–Волинське князівство впродовж 1241–1250 років не мало ніякого зв’язку із Золотою Ордою, не сплачувало їй данини і перебувало у статусі незалежної держави. Не будемо аналізувати зайвий раз наші висновки. Вони очевидні.

Поїздка Великого князя Данила Галицького до хана Батия у 1250 році не несе жодної згадки про приєднання князівства до Золотої Орди, чи про її васальне підпорядкування. Цього в літописі немає, як би того хто не бажав!

Отож, дізнавшись про значне посилення Галицько–Волинського князівства після Ярославської битви 1245 року, про що Батию доніс прикордонний тисяцький (Куремса) через свого улусного хана Мовала. Хан послав до Данила свого представника із чисто провокаційною вимогою: «Дай Галич!»

Ми ніколи не задумувалися, а що б сталося, якби Данило Галицький відповів: «Бери».

Проаналізуємо становище Золотої Орди тих далеких років під незвичним кутом зору.

Територія Великого Галицько–Волинського князівства у 1250 році складалася із сучасних областей: Київської, Чернігівської, Гомельської, Брестської, Житомирської, Рівненської, Волинської, Львівської, Івано–Франківської, Тернопільської, Хмельницької, Вінницької та західної частини сучасної Польської республіки