Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик
— Княже, соколе наш придеснянський! Щоб твоїй княгині, нашій рятівниці, жура не затьмарила ясного чола, щоб її очі не пойнялися гіркими сльозами, я в скрутну хвилину своїми грудьми заступлю тебе! Я прикличу всіх моїх богів на допомогу, всіх моїх пращурів і прапращурів, щоб виручили тебе з біди великої у годину смертельну, люту! Тільки поклич, княже, сонце наше ясне! Тільки гукни!
Він раптом випростався, мало не досягнувши головою стелі, високий, дужий, кудлатий, щасливими очима крізь сльози поглянув на Ярославну, що з неприхованим подивом слухала його проникливі слова, сильно рвонув ланцюг, аж він забряжчав, задзвонив, загув, і крикнув радісно до гриднів:
— Та швидше ж збивайте, хлопці, з мене ці залізяки, хай би були щезли, бо нетерпеливиться мені вийти з цієї ями та вклонитися і Ярилові, і Стрибогові, і полям, і лісам, і кущам, і всьому світові щирокому!.. Швидше збивайте, щоб не вмер я від радості великої у цій ямі!..
І він знову так сильно рвонув за ланцюг, що той громом відлунився під вологою стелею затхлого підземелля...
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
1
До Києва Ждан прибув дуже вчасно: наступного ранку Самуїл з валкою вирушав у Половецьку землю.
— Ждане, тебе сам Бог посилає мені! — вигукнув купець, розставляючи руки для обіймів. — Де ти пропадав? Нам же в дорогу пора! Та й Любава побивається за тобою... Ходімо хутчій до неї! Бо змучилася дівчина зовсім. Як ти поїхав, заслабла, так що ледве відхаючили гуртом, а тепер за тобою сохне... І чим ти її причарував? Здається, звичайний собі парубок...
Почувши про тяжку хворобу Любави, Ждан заспішив.
— Ходімо швидше, дядьку Самуїле! Ходімо!
Боярин Славута зрадів хлопцеві, як рідному. Ці двоє молодят останнім часом повільно, але міцно ввійшли в його серце і зайняли в ньому досить помітне місце.
Він відчинив двері до Любавиної хоромини, пропустив Ждана вперед.
Любава сиділа біля вікна і вишивала. Та як вона змінилася! Змарніла, схудла, під очима — темні тіні, плечі загострилися, а тонкі кисті рук проти яскравого весняного сонця аж світилися.
— Любаво! — гукнув Ждан з порога.
— Жданку!
Дівчина схопилася зі стільчика і захиталася. Ноги ще погано слухалися її. Ждан підтримав, посадив на ліжко, сам сів поряд і теплою рукою пригладив дівочі коси.
Дивився на неї з любов’ю і жалістю, відчуваючи, що бачить перед собою найдорожчу в світі істоту, без якої і світ білий був би йому не милий.
Славута і Самуїл переглянулися і причинили двері, даючи молодятам змогу побути на самоті.
— Я думала, ти забув про мене, — сказала з легким докором у голосі дівчина. — А мені було так важко, що й не знала, чи живу, чи вмираю. Вже й попа ладилися покликати, щоб соборував...
— Бідненька моя! Я рвався до тебе, та не міг приїхати. — Ждан не хотів розповідати про свої митарства, щоб не хвилювати дівчину. — Душа моя ніби відчувала, що тобі важко. Я кожного дня і кожної ночі думав про тебе, люба моя... І знову думатиму, бо завтра від’їжджаю з Самуїлом в Половеччину...
— Знову від’їжджаєш, — Любавин голос здригнувся, темні очі зволожилися.
— Але за місяць чи за два я повернуся і вже назавжди буду з тобою. Ми поберемося і поїдемо до мене на Сейм, у Вербівку. Збудуємо там хатку і вже ніколи не розлучатимемося.
Любава пригорнулася до нього, схилила юнакові на груди голівку. Але очі її були пройняті смутком.
— Не скоро ми поберемося, Жданку, — сказала сумно.
— Чому?
— Як же можна? Ще двох місяців не минуло, як убили мого дідуся... Має рік минути — тоді хіба... А раніше — ні...
— Я ждатиму скільки треба... Та все одно ми будемо разом... От тільки з’їжджу в Половеччину...
Вони ще довго шепотілися, мріючи про своє наступне спільне життя. І здавалося воно їм, як здається всім молодим, і нескінченно довгим, і таємничим, і привабливим. Ну й, звичайно ж, хотілося, щоб було воно щасливим... Їх уже не хвилювали пережиті небезпеки, хвороби, пригоди, бо всі їхні помисли були в майбутньому, в тому далекому прийдешньому часові, який манить молоду людину своєю таємничістю.
Крізь вікно до хоромини непомітно вкралися сині сутінки, і тільки тоді Ждан спохватився. Наступає вечір, а йому ж іще збиратися в далеку дорогу! Він востаннє обняв дівчину, попрощався, обіцяючи якнайскоріше повернутися, і рушив до дверей...
2
Залозний шлях починався в Києві і колись з’єднував його з Тмутороканню, а після захоплення її половцями — з Половецькою землею. Правим берегом він тягнувся до Заруба, де подорожні переправлялися бродом через Дніпро, і прямував на південний схід уже лівим, низинним, берегом, густо порослим очеретами, вільшняком і найбільше — лозою. Тому й прозвали його Залозним, тобто шляхом за лозами.
Через притоки Дніпра — Сулу, Псел і Ворсклу — виводив він у Половецьку землю, що починалася на схід від Дніпра по річці Орелі, або Углу, як називали її наші предки — давні русичі. Шлях був нелегкий, небезпечний. Нерідко по ньому гасали половецькі орди. А у весняний час, коли у ріках піднімалася вода і затоплювала броди, доводилося споруджувати громіздкі плоти. Це забирало багато сил і часу.
Самуїлова купецька валка щасливо подолала цей шлях і в середині травня стала табором під Оріллю. Вози поставили в коло — для захисту від несподіваного нападу.
— Даю два дні відпочинку, — сказав Самуїл. — А потім поїдемо далі — до Кончака на Тор... Розкладайте багаття, варіть куліш, коней потриножте і пустіть на попас...
Молоді київські кмети, що вміли в однаковій мірі й біля коней ходити, і з лука стріляти, і мечем орудувати, миттю кинулися виконувати цей наказ, бо за довгу дорогу стомилися і тепер наперед тішилися дводенним відпочинком.
Попоївши, простелили тут же, на березі, проти сонечка, попони та свитки і повкладалися спати. Лише один Ждан залишився на чатах: виліз на стару вербу, зручно вмостився в розлогій розкаряці й уважно роззирнувся на всі боки.
Ген-ген на видноколі, в тій стороні, де сходить сонце, стоїть Голубий ліс, що тягнеться аж до річки Самари. Здалеку він справді здається голубим. З півночі, заходу і півдня розкинулися безмежні степи, вкриті буйними весняними травами: ковилою, буркуном, будяками. А посеред них — Оріль. Виблискує проти сонця сріблястими плесами, шумить очеретами, поволі