Українська література » Наука, Освіта » Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Читаємо онлайн Аналітична історія України - Олександр Боргардт
– він і сам не нехтував масовими репресіями: хоч і не проти комуністів. На його конто можна поставити масові розстріли просто неба, не гірші від уславленого «9 января», що його приписують отому, останньому зі «псевдо-Романових» – «Ніколашкє кровавому». Та яких поберегався навіть «Вєлікій Сталін».

Це були відомі розстріли білого дня в Джезказгані 1954, ще на самому початку правління. Потім – розстріл ініційованої студентами демонстрації в Тбілісі 1959, на честь 80-річчя тов. Сталіна І. В. Як же вони наважилися, коли він особисто, ще 1956 – «разоблачіл» саме «культ лічності» останнього! На ньому ж, біснуватому кремлівському хрякові, лежить уся відповідальність за розстріл робітничої демонстрації в Новочеркаську, 1962.

Отже – чому ні? – саме так, насправді, – «Хрущов – убивця»!

7. Справа Івана Дем’янюка

Наше XX ст., як жодне інше, рясніє сенсаційними судовими процесами, на яких задумувалося було торжество справедливості, але… не так ставалося, як гадалося. Процес М. Бейліса 1911 в Росії, – повністю обманув надії його організаторів: втрутилися прості люди, присяглі. Та й навели остаточний порядок. Зате процес Шварцбарта пройшов за планом, став типовим антипроцесом, на якому судили не вбивцю-терориста, а його жертву.

Не було, годі казати, торжеством справедливості й судилище 1946 в Нюрнбергу, та з вельми простої причини, – на лаві підсудних була відсутня краща половина військових та всяких інших злочинців часу: вона обвинувачувала другу… Не став таким навіть процес Б. Сташінского в Карлсруе 1962, якому нема чого дорікнути з правової точки зору; що ж тут поробиш, тактичні міркування. От, якби по ньому зависли на шибениці Хрущов разом із Шєлєпіним, ну, тоді інша справа…

Але, був у XX ст. і судовий процес, який – хоч і став найдовшим з усіх, але так і не дав остаточно перемогти несправедливості; це був процес Івана Дем’янюка.

В Совєцькому Союзі кінець семидесятих – початок восьмидесятих, то не були найліпші роки: кінець ери Брєжнєва та п’ятнадцять місяців Андропова. Який учиняв полювання на людей за зразком німецької гестапо – систематичні «абляуф» (облави). Нехтуючи при цьому сутою дрібницею, тим, що гестапо робило це на окупованих землях та у воєнний час. А він – у мирний час, та ще у власній країні.

Підтримувався на рівні, відповідно, й войовничій дух інтер-люмпенської «нації», – час від часу кого-небудь судили; як не було під рукою військового злочинця (мало не обов’язково – з українців), так судили «дисідента» (у нас – «націоналіста»).

Як судили «дисідентів» – розбирати не будемо, не про те зараз ідеться, а військових злочинців судили, звичайно, на підставі свідоцтв «очевидцєв»; бо, які там уже речові докази злочину можуть бути через тридцять – сорок – п’ятдесят років…

Кожен, хто слідчим працював зі свідками – добре знає, яка це мозольна робота, – люди темнять, плутаються, часом, у тому, що було тільки вчора–позавчора, а тут… проходять десятки років. Людська пам’ять, хоч ніби й фіксує дослівно все, що переживає людина при свідомості, але є тут і свої підводні камені. Якась там відомість, що не запотребується роками – забувається, шлях до неї, так би мовити, заростає. Довелося читати десь про польське село, ніби вирізане бійцями УПА. Два свідки (це було через півстоліття!) сподобилися припам’ятати біля 300 імен та прізвищ своїх колишніх односельчан, подавши ще й вік кожної жертви. Читаючи таке щось із сумом думаєш: а, чи назвав би хтось із них в такий спосіб хоч пару десятків людей з їх сучасного оточення? – певний, не назвав би. Отже, тут ніяк не можна бути гарантованими від свідомого фальшування. Тому такі процеси – в свинячий голос, – взагалі слід би заборонити. Вони протирічать основам правосуддя.

Але, навіщо ж вони були потрібні, оті так запізнілі процеси? – насамперед, на те, аби підтримувати оту їх «дружбу народов», а простіше кажучи – антагонізм поміж ними. Бо, саме вона – «дружба народов», і почала давати тріщину перед кінцем «імперії Зла». Зростала знову, після Сталіна, кількість політв’язнів по російських концтаборах, але тепер там усі були разом: українці, жиди, естонці… Створена тим же «старшім братом» легенда про «українскій антісємітізм» та українську вишиванку-«антісємітку», – все більше не спрацьовувала. Та, й саме життя підганяло, починали виникати жидівсько-українські товариства у вільному світі: як же таке терпіти?

Потрібне було, як повітря, щось незвичайне, нещоденне, – сенсація світового масштабу. І – це не просто слова, бо…

Про такий можливий союз, а радше (оскільки його ще немає) про його загрозу, – спритяться заздалегідь сповістити світ совєцькі «політологі». Пригадується така собі, не худенька (190 с.) книжечка товаріща Л. В. Гамольского – «Тризуб і “зірка” Давида», Дніпропетровськ, 1975. Чому «зірка» взята у лапки – відомо лише автору. Чи то, бува, тільки ота їх п’ятикутня – пентаграмма диявола, – є справжньою зіркою, а всі інші то так – «зірки»? Автор рясно цитує «вождєй», Л. І. Брєжнєва та В. Щербіцкого, та… Втім, краще наведемо просто аннотацію книжки:

Сіонізм та український буржуазний націоналізм мають багато спільних рис не лише в ідейно-теоретичних побудовах, а й у практичній антинародній діяльності. В останні роки «лицарі» тризуба і «зірки» Давида разом з усіма реакційними силами активізують антирадянські диверсії, намагаючись перешкодити процесу оздоровлення міжнародного політичного клімату і водночас експортувати отруйні ідеї націоналізму в нашу країну. З цією метою налагоджуються і зміцнюються контакти між ватажками решток української буржуазно-націоналістичної еміграції і сіоністськими верховодами.

У цій книзі викривається реакційна суть обох загонів антикомунізму, ганебний альянс між ними.

Вони обидва, що сіонізм, що націоналізм, ви розумієте, – ледь животіють, але – тим вони небезпечніші, чи не так? – пригадайте, чому нас учив «Вєлікій Сталін». Бо,

Аналіз сучасного становища українського буржуазного націоналізму та сіонізму доводить, що ці реакційні течії знаходяться у стані глибокої кризи. Вона проявляється у теоретичній безплідності і антинауковості їхніх соціально-політичних концепцій. Уже давно в структурі цих антикомуністичних, антирадянських систем домінують антигуманістичні конструкції расизму і фашизму. Сьогодні, як можливо, ще ніколи раніше, сіоністи і українські буржуазні націоналісти активізують свою підступну діяльність, прагнучи до будь-яких злочинів проти сил миру і прогресу. А тому треба ще активніше викривати реакційну суть націоналістичних доктрин, вести наступальну боротьбу проти ворогів пролетарської єдності трудящих.

(с. 5–6)

От тепер ми знаємо, нарешті, з якої причини треба вести цю непримиренну (як завжди) боротьбу.

Після антисемітської резолюції ООН, що прирівнювала ідеологію сіонізму, ні більше, ні менше, як до фашизму, – потрібне щось ще сенсаційніше, щось антиукраїнське. Як от процес М. Бейліса – тільки навпаки. Так би мовити – у зворотньому напрямі.

Відгуки про книгу Аналітична історія України - Олександр Боргардт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: