Конституція України. Науково-практичний коментар - Колектив авторів

Не можна перебільшувати значення конституційного припису коментованої статті, що право власності на землю гарантується. Протягом майже 70 років у СРСР існувала виключна державна власність на землю. Колгоспи й радгоспи були постійними користувачами земельних угідь, а громадянам надавалися в користування лише невеликі земельні ділянки для будівництва й обслуговування житлового будинку, спорудження гаражу, побутових споруд тощо. Ситуація принципово змінилася з початком реформування земельних відносин, зокрема, з прийняттям Закону України «Про форми власності на землю» від 30 січня 1992 р., який вперше запровадив в Україні поряд з державною колективну і приватну форми власності на землю.

Завдяки вміщенню відповідних положень до Конституції й земельного законодавства України щодо того, що право власності на землю гарантується, в Україні склався значний прошарок приватних власників земель. Слід хоча б зазначити, що внаслідок паювання земель сільськогосподарських підприємств і організацій в Україні 6,8 млн громадян стали приватними власниками земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Гарантування державою права власності на землю означає, що це право належить до абсолютного права та перебуває під особливою охороною. Лише власник земельної ділянки наділений трьома правомочностями — володіти, користуватися й розпоряджатися належною йому земельною ділянкою на власний розсуд, а всі інші особи зобов’язані утримуватися від дій, що могли б порушити права власника.

Однак така абсолютність права власності на землю не означає його необмеженості. Принципове положення для розуміння меж права власності містить ст. 41 Конституції України, згідно з якою використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Власність, а тим більше на землю, зобов’язує. Обов’язки власників земельних ділянок вміщено у ст. 91 Земельного кодексу України, згідно з якою власники земельних ділянок зобов’язані: а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок; г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов’язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем; ж) за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу.

Згідно із ст. 14 Конституції України право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Порядок набуття, реалізації та припинення права власності на землю визначено кодифікованим актом земельного законодавства — Земельним кодексом України.

Зважаючи на те, що розглядувана норма Конституції України на перше місце поставила приватну власність на землю, а вже потім йдеться про власність державну (публічну), то відповідно й ст. 80 Земельного кодексу України визначає, що суб’єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, — на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, — на землі державної власності.

Підставами набуття права власності на землю різними суб’єктами можуть бути різноманітні види юридичних фактів — укладення договорів купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, інших цивільно-правових угод; безоплатна передача; приватизація земельних ділянок; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) земельних часток (паїв); внесення земельних ділянок засновниками юридичної особи до її статутного фонду; відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; передача у власність державі земельних ділянок державної (комунальної) власності територіальними громадами (державі); штучне створення земельної ділянки за межами населених пунктів, у тому числі з порушенням установлених правил та ін. Причому окремі з них характерні для виникнення права приватної власності на землю, а інші ж можуть застосовуватися виключно для виникнення державної (комунальної) власності.

Важливою гарантією набуття й реалізації права власності на землю є чітке закріплення правовстановлюючих документів на земельні ділянки. Так, за загальним правилом право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом. Однак право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується: цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою або ж свідоцтвом про право на спадщину.

Як вже вказувалося, виключно власнику земельної ділянки гарантується можливість користуватися трьома провомочностями — правом володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками, які він здійснює на власний розсуд.

Реалізація права власності на земельну ділянку пов’язана з обсягом правомочностей, прав та обов’язків, якими наділяються її власники. Так, згідно із ст. 90 Земельного кодексу України власники земельних ділянок мають право: а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; б) самостійно господарювати на землі; в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі; ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Порушені права власників земельних ділянок піддягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Обов’язки, що покладаються на власників земельних ділянок, визначені у ст. 91 Земельного кодексу України.

Стаття 15.

Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.

Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова.

Цензура заборонена.

Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України.

Стаття проголошує одним із основоположних принципів життєдіяльності українського суспільства політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність. Термін багатоманітність є синонімом більш поширеного у світі — плюралізм, який походить від лат. pluralis — множинний. Вперше його застосував X. Вольф в 1712 р. як філософське поняття протилежне монізму, але згодом його активно почали застосовувати в багатьох сферах.

Функціонування ідеології, економічних та політичних відносин на засадах багатоманітності є особливістю сучасного суспільства, заснованого на безперечному визнанні демократії та свободи як фундаментальних гуманітарних цінностей. Систему правління в «західних» країнах досить часто кваліфікують як плюралістичну демократію. Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював, що плюралізм, терпимість та широта поглядів