Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії - Віктор Анатолійович Авдєєнко

Ще одне цікаве спостереження Шпорлюка: за його словами, перші «свідомі українці», яких він поміщає в період кінця XVIII століття, «відштовхувалися не від власної окремої мови, а від власної окремої політичної історії».

Але якою є політична історія України? Де, власне, починається Україна? Пошук відповідей на ці питання ускладнюється тим фактом, що Україна як держава з’явилася зовсім недавно. Саме цей факт часто (зазначу, помилково) використовують як аргумент на користь того, що сучасна українська держава є штучним утворенням і неминуче повинна розвалитися.

Але ж і Німеччина як єдина держава існує порівняно недавно. Я вже не кажу про те, що після Другої світової війни кордони Німеччини були переглянуті. Як зазначає Шпорлюк, лише після війни німці змушені були змиритися з тим, що Австрія не є частиною Німеччини (в Австрії, до речі, народився Гітлер). Згадаймо також, що з 1945-го до 1990 року Німеччина, хоч і в нинішніх кордонах, представляла собою дві держави (ворожих одна до одної, між іншим).

Італія, як і Німеччина, об’єдналася в єдину державу в другій половині XIX століття. І досі відмінності між італійськими провінціями дуже великі. Регіональна самосвідомість тут сильніша, ніж загальнонаціональна (наприклад, людина може сказати, що вона, в першу чергу, флорентієць, потім — тосканець, а вже після цього — італієць). Мешканці півночі впевнені, що годують нероб-південців і клянуть останніми словами Гарібальді, якому Італія завдячує об’єднанням.

Індія склалася як незалежна держава тільки в середині XX століття. І практично відразу розкололась на дві частини — на власне Індію і Пакистан. З останнього пізніше виділився Бангладеш.

І в Індії, і в Пакистані є свій Пенджаб (у Пакистані називається Панджаб), державні мови в обох країнах, відповідно, хінді та урду, є варіантами однієї і тієї ж мови хіндустані (принциповою відмінністю однієї мови від одної є її письмо). У Бангладеш державною мовою є бенгалі, але вона також є офіційною в індійському штаті Західна Бенгалія.

До об’єднання Німеччини існувала величезна кількість німецьких князівств, декотрі були просто карликовими. Італійський «чобіт» також був весь «зшитий» з «клаптиків». Про Індію взагалі згадувати не варто (хоча якраз доводиться, і навіть багато) — навіть без Пакистану і Бангладеш вона ніколи не становила собою єдиної держави (багато народів, що її населяють, не є спорідненими).

Тому відсутність історичної української держави, перебування різних частин України в складі різних, часто ворогуючих між собою держав — у Росії, Польщі, Австрії, Туреччині, — це однак не така вже й велика проблема, якщо розглядати її в порівнянні з іншими.

Що ж таке історична Україна? Коріння її, без сумніву, в Київській Русі. Але в жодному разі ми не є її прямим нащадком. Хоча б тому, що Київська Русь була, за суттю своєю, імперією, а історія України — це запекла боротьба за право на самоідентифікацію всередині імперії (імперій) і, я б навіть сказав, через кордони імперій («австрієць» Іван Франко захопився ідеями «росіянина» Михайла Драгоманова, а згодом одружився з «харків’янкою» Ольгою Хоружинською).

Власне Русь — це південні російські (руські) землі, перш за все — Київщина, а також земля Древлянська, земля Сіверська. Рідше в неї входило Галицько-Волинське князівство. Тобто, якщо дивитися з заходу на схід — від Галича і Львова (насправді ще західніше — від Холма та Перемишля, але Бог із ними, нехай Польщі залишаються) до Дінця (звідки вийшли в степ дружини князя Ігоря, сьогодні це «передмістя» Харкова). Одне слово, Схід і Захід разом! (Взагалі-то три слова вийшло, не рахуючи союзу.)

Перебування в складі Великого князівства Литовського сприяло перетворенню Київської Русі в Україну. У цей час українські землі були об’єднані в одну державу з Білоруссю, але контакти не були такими вже інтенсивними — так повелося ще з часів Полоцького князівства, яке завжди жило своїм життям, не дуже вникаючи в загальноросійські (загальноруські) справи. При цьому Галичина була відділена від решти України, потрапивши під владу Польщі.

Але саме Польща відіграла вирішальну роль в об’єднанні України. За умовами Люблінської унії 1569 року, українські землі, на відміну від білоруських, перейшли від Литви до Польщі. У 1618 році до шести воєводств — Київського, Волинського, Подільського, Брацлавського, Белзького, Руського (з центром у Львові) — приєдналося Чернігівське, укотре вже відвойоване у Москви.

За Андрусівським договором 1667 року, частина українських земель, у тому числі й Київ, перейшли під контроль Росії, решта залишилися в Польщі. Саме за це неповне сторіччя — від Любліна до Андрусового — були закладені основи єдиної української нації.

Після другого і третього поділів Польщі українські землі (тепер уже без Галичини) знову об’єднались — на цей раз під владою Росії. Ну а вся Україна зібралася воєдино, та ще й з бонусом від Хрущова у вигляді Криму, під егідою СРСР.

Насправді в українців державність виникла не в XX столітті, а набагато раніше. Це — всім відома Гетьманщина, що існувала в XVII–XVIII століттях. До того ж часу відноситься і українська «конституція Пилипа Орлика». І хто сказав, що Гетьманщина не була повноцінною державою? А якими є ознаки такої повноцінності? Членство в ООН? У будь-якому разі, тоді Україна (на відміну від сьогодні) була суб’єктом зовнішньої політики, а не її об’єктом.

Гетьманщина, яка проіснувала деякий час у складі Російської імперії і чиї вольності остаточно скасувала Катерина II, включала в себе основні українські землі — без Галичини, без Волині, без Дикого поля (Донбас) і без Криму. Не входив до складу Гетьманщини і Харків, але в ній була частина території сучасної Харківської області. Сьогодні дехто заявляє, що територія історичної України істотно менша за сучасну. Це вірно, але ж і Франція колись була без Страсбурга і Корсики, а ще раніше — без Бургундії і Аквітанії.

При цьому Україна