Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Володимир Броніславович Бєлінський

Насправді князь Ярослав Всеволодович ніколи в Києві не княжив, а 1237 року, до навали татаро-монгольських військ, тихенько сидів у одному з уділів володимирсько-суздальської землі.

Ось підтвердження з російських джерел:

«Ярослав Всеволодович… княжив у Переяславлі-Руському, Рязані, Новгороді. У 1238 р., після загибелі Юрія (брата), став великим князем Володимирським» [25, с. 249].

Ось і друге підтвердження:

«Ярослав Всеволодович… За заповітом батька отримав Переяславль Залеський… Після загибелі від монголо-татар Юрія Всеволодовича став вел(иким) кн(язем) володимирським» [9, том ЗО, с. 554].

Жодне з російських джерел не подало самого процесу посідання престолу. Звичайна міфологія: прийшов, побачив, переміг.

У давньому перебігу подій треба очистити зерно від полови. Російські історики, читаючи першоджерела (катерининська «Комісія»), знали, що насправді сталося з князем Ярославом і його братом Юрієм, але словом про те не прохопилися. Усі їхні «твори» повинні були приховати істину. Катерининська «Комісія» і наступні її «наслідувачі» свідомо замовчували найголовніший період в історії ростовсько-суздальської землі. Вони ані слова не сказали читачам, які князі «здалися на милість переможців», хоча таких князів було багато. Серед словесного сміття заховали першу зустріч (чи у Володимирі, чи в Рязані) Батия і його полководців із поваленими князями. Будь-яка мисляча людина розуміє: всі ростовсько-суздальські князі, що залишилися живі, ще 1238 року постали перед ханом для визначення своєї долі.

То навіщо М. М. Карамзін у своїй «Історії» і Катерина II у своїх «вправляннях» запустили «доважок брехні» в оповідний перебіг подій? Відповідь на це питання докорінно змінює споконвічні принципи походження Московії. Змінює саму суть того, що відбувалося в ті роки. Тут як кажуть, було що приховувати і було чого позбуватися.

Підкоривши народ і завоювавши Володимирсько-Суздальське князівство, татаро-монголи, природно, не покинули своїх завоювань напризволяще. Інакше який сенс було їх підкоряти. Поза сумнівом, хан Батий після відводу військ із ростовсько-суздальської землі залишив на ній своїх управителів.

Тим паче, ми повинні пам'ятати (і професор Л. М. Гумільов це підтверджує), що більшість селищ суздальської землі добровільно скорилися ханові Батию. А, здавшись на милість переможців, вони залишилися цілими і непошкодженими. Без сумніву, серед тих, хто здався та підкорився татаро-монголам, був князь Ярослав Всеволодович, що сидів в одному з уділів. Можливо, здався і Юрій. Бо князів, які навіть не піднімали зброю проти хана Батия, а тільки втікали від нього, наздогнали на річці Сіть і знищили. Та серед них князя Ярослава не було.

Згадайте «Пам'ятні записки О. В. Храповицького». Згадайте велике невдоволення Катерини II.

Ми не знаємо, якими вчинками і діями Ярослав Всеволодович завоював довіру Батия. Але те, що він здався на милість хана, не піднімав проти нього зброї, не тікав від навали, — поза сумнівами. Інакше про великокнязівський престол йому б і мріяти не довелося. А здавшись ханові під час воєнних дій, завоювати його довіру можна було, тільки зробивши татаро-монгольському завойовникові серйозну послугу в підкоренні ще не захоплених селищ — якщо не мечем, то зрадою. Іншого, як розуміють читачі, — не дано.

Без особистого знайомства, не переконавшись у відданості князя Ярослава, Батий не міг допустити навіть до обмеженої підконтрольної влади людину, що взялася невідь звідки. Головне, що хан у цьому не мав ані найменшої потреби. Він нікуди не квапився. Ніхто серйозно його не турбував у землі ростовсько-суздальській. Про це теж варто пам'ятати.

Тому великоросійська баєчка на кшталт «прийшов, побачив, переміг», а в цьому випадку — приїхав із Києва, самовільно посів великокнязівський престол, почав правити — розрахована на невігласів.

Закони Імперії Чингісхана такого не допускали. Під час завоювання Володимирсько-Суздальського князівства хан зробив перепис усього населення. Це зайвий раз свідчить про чітку державну побудову Імперії.

Така історія посідання Ярославом Всеволодовичем Володимирського великокнязівського престолу.

Але в історії з одержанням «ярлика» на великокнязівський престол Ярославом є ще один секрет. Ітиметься про явище відвертого замовчування. Хан Батий, діючи в межах законів своєї батьківщини, навіть цілком довіряючи призначеному на престол князеві Ярославу, не міг покладатися тільки на його слова. Це — незаперечна аксіома.

Князь Ярослав, уперше одержуючи «ярлик» на велике князювання, повинен був залишити «як заставу» в хана свого старшого сина-спадкоємця. Російські історики це замовчують, а якщо і згадують, то мимохідь.

До речі, посол Папи Римського Плано Карпіні, який побував у 1246–1247 роках у татаро-монгольській імперії, саме цей факт засвідчив:

«У Батия ми знайшли сина князя Ярослава…» [8, с. 61].

І більш виразно:

«В інших же, яким вони дозволяють повернутися (на князівство. — В. Б.), вони вимагають їхніх синів або братів, яких більше ніколи не відпускають, як було зроблено із сином Ярослава…» [8, с. 34].

Цілком природним та одночасно цікавим є запитання: хто ж із синів князя Ярослава Всеволодовича був у хана Батия «в гостях», а точніше — в заручниках?

Незабаром і на нього ми отримаємо відповідь.

Допоможе нам у цьому згадуваний посол короля Людовика IX — Вільгельм де Рубрук.

Послухаймо посла Людовика IX:

«Отже, ми знайшли Сартаха біля Етилії (Волги. — В. Б.), за три дні шляху від неї…» [8, с. 89].

Прошу спинитися, взяти географічну карту та уважно проаналізувати всі свідчення великого мандрівника. При цьому слід врахувати: Вільгельм де Рубрук виїхав із Криму, перетнув Дон нижче Воронежа і зустрів ставку хана Сартака (Сартаха) за рікою Дон «за три дні шляху» від Волги (орієнтовно 300 кілометрів). Землі «Руссії» лишилися за Доном, а ставка сина Батия — Сартака влітку 125 3 року (липень місяць, за Рубруком) розташувалася на схід від сучасного міста Воронежа.

За свідченням Рубрука, на північ від ставки Сартака проживав народ Моксель, жив у лісах, був покорений під час походу Батия, і їхній «государ» із військовою дружиною брав участь у поході татаро-монгольських військ у Європу, де загинув.

Перш ніж проаналізувати це свідчення, прошу мати на увазі безперечний факт історичного минулого того часу.

Перед походом хана Батия в Європу, що почався 1240 року взяттям Києва, Батий здійснив лише один загальний військовий похід на північ у 1236–1238 роках, коли підкорив Волзьку Булгарію і ростовсько-суздальські князівства, які на той час мали «державність». Інших «держав» російська офіційна історія в ті часи на території від Смоленська й Новгорода до Волги та від сьогоднішнього Воронежа і Пензи до Костроми та Ярославля не знає, ніколи нам про них не повідомляла.

Виникає дуже серйозне запитання, відповідь на яке цілком очевидна: чий же «государ» брав участь на чолі моксельської дружини в татаро-монгольському поході у європейські