Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий

перетворенні сеймів на поля релігійних битв і порушуючи питання «замирення народу руського релігії стародавньої грецької» на кожному загальному сеймі. Але до смерті короля Сигізмунда III 1632 року жодних суттєвих змін не відбулося. Протягом більш ніж 30 років православна церква існувала без офіційного статусу або визнання. Оскільки нові єпископи не могли бути призначені без згоди короля, єпископи-уніати сподівалися, що православна церква залишиться без єпископів після смерті тих, хто відкинув унію. Вона вижила лише завдяки непокорі королю та його урядовцям. Замість зміцнити королівську владу Берестейська унія лише підірвала її. Як і у випадку з Люблінською унією, об’єднання створило наслідки, протилежні тим, що на них сподівалися його ініціатори.

Боротьба за і проти унії не обмежилася сеймами й потрапила на ширшу громадську арену за допомогою публікацій. На території України та Білорусі стався справжній вибух трактатів, протестацій, друкованих атак і контратак, відомих сьогодні під загальною назвою «полемічна література». Спочатку обидві сторони були погано підготовлені для того, щоб вести серйозну релігійну полеміку, і користувалися послугами своїх польських прихильників. Петро Скарга, єзуїт, який узяв участь у Берестейському соборі, був серед тих, хто використовував своє перо на підтримку унії. Острозький користувався талантами своїх протестантських колег, щоб боротися проти унії. Протестанти завжди писали під псевдонімами (зазвичай грецькими), щоб підкреслити православне походження та авторитет своїх текстів. Більшість ранніх трактатів написана польською, яку продовжували використовувати і в пізніший період, коли місцеві автори почали писати руською.

Із часом і уніати, і православні почали використовувати авторів із власного середовища, які могли б по-іншому поглянути на питання релігійної політики, церковної історії, теології. Серед православних найбільшу популярність здобув Мелетій Смотрицький, син одного з редакторів «Острозької Біблії» — Герасима Смотрицького. Людина багатьох талантів, Мелетій був також автором першої граматики церковнослов’янської мови, що стала стандартним довідником з цього питання не тільки в Україні та Білорусі, але також у Росії протягом наступних двох століть. Судячи з кількості публікацій, православні були активнішими, ніж уніати, можливо, тому, що їм не вистачало інших каналів для захисту своєї справи, а також підтримки в королівських судах.

Берестейська унія та зростання козацтва призвели до зсуву на південь і схід двох основних культурних кордонів України — християнсько-мусульманського та поділу між східним і західним християнством. Цей зсув призвів до низки істотних змін в економічному, соціальному та культурному житті України. Одним з найбільш тривалих зрушень стало повернення Києва в центр української історії — уперше після монгольської навали XIII століття. У першій половині XVII століття це стародавнє місто стане центром православної реформації — зусиль з боку православних церков від Константинополя до Москви, спрямованих на те, щоб наздогнати Реформацію і Контрреформацію в Європі та реформуватися під час цього процесу.

Відродження Києва як релігійного й культурного центру стартувало на початку XVII століття, коли старе місто стало притулком для православних вигнанців із Галичини. Вони побачили, що тамтешні умови більш сприятливі для релігійної та освітньої діяльності, ніж у Західній Україні, де Варшава дедалі більше тиснула на православних, щоб змусити їх до унії з Римом. Ключем до перетворення Києва на центр православ’я стало збереження контролю православних (попри Берестейську унію) над Києво-Печерським монастирем — безперечно, найбагатшою чернечою інституцією в Україні та Білорусі. 1615 року архімандрит монастиря Єлисей Плетенецький перевіз до Києва друкарню, що нею колись керував львівський єпископ. Зі Львова та Галичини перебралися не лише друкарня, а й письменники, редактори, друкарі, які створили новий просвітницький центр під керівництвом і захистом Плетенецького. Того ж року в Києві було засновано православне братство, яке відкрило власну школу, як у Львівського братства. Ця школа пізніше перетвориться на колегіум західного типу, у той час як друкарня випустить 11 книжок до смерті Плетенецького 1624 року. До цього часу Київ замінить Острог та Вільно як центр православного книгодрукування.

З кінця XVI століття регіон на південь від Києва став, по суті, козацькою землею, що допомогло зростанню Києва як центру релігійної, культурної та освітньої діяльності, спрямованої проти королівської влади. Козаки сприяли київському Ренесансу в двох основних напрямках. По-перше, їхня присутність зводила до мінімуму загрозу татарських набігів, що зробило місто більш безпечним місцем для роботи та проживання релігійних дисидентів, а також для ченців і селян, які обробляли землі Києво-Печерського монастиря, забезпечуючи прибуток, потрібний для фінансування видавничої діяльності та освіти. По-друге, коли київські ченці опинилися під тиском з боку варшавського уряду, козаки забезпечили православних біженців з Галичини захистом, якого ті потребували. 1610 року їхній гетьман обіцяв убити представника уніатської митрополії, відправленого до Києва для навернення місцевих православних. За кілька років козаки виконали свою погрозу та втопили цього чоловіка в Дніпрі. «Те, чого інші народи прагнуть домогтися за допомогою слів та промов, козаки досягли своїми діями», — писав новий київський православний митрополит Іов Борецький.

Козаки відіграли вирішальну роль у висвяченні нової православної ієрархії на чолі з Борецьким — надзвичайно важливого акту, що врятував церкву від вимирання. Залишившись без єпископів через відмову короля затверджувати будь-які нові висвячення, церква таким чином опинилася на межі зникнення. Восени 1620 року Петро Конашевич-Сагайдачний, безумовно найбільш відомий та шанований козацький лідер того часу, переконав єрусалимського патріарха Феофана, який тоді їхав через Україну, висвятити нових православних ієрархів. Це висвячення не лише вдихнуло нове життя у православну митрополію, а й відновило роль Києва як духовної столиці.

Це сталося майже випадково. Король не визнав нового митрополита Іова Борецького й видав наказ про арешт його та інших нових ієрархів. Через це Борецький не зміг оселитися ближче до центру православних земель, скажімо у Новогрудку, містечку поблизу Вільна, що слугувало резиденцією православних митрополитів з XIV століття. У нього не було іншого вибору, окрім як жити в Києві — центрі контрольованого козаками Подніпров’я. Тепер православна церква мала власну армію з козаків, а козаки отримали православну ідеологію й друкарню для просування своїх соціальних та політичних поглядів.

Козацько-православний союз викликав занепокоєння у Варшаві. Воно досягло піку восени 1632 року, коли московська армія перетнула кордон Речі Посполитої, намагаючись відбити Смоленськ та інші території, втрачені під час Смутного часу. Річ Посполита була заскочена зненацька, маючи лише жменьку війська для захисту своїх кордонів — майже так само, як 1621 року, коли Сагайдачний урятував країну в битві під Хотином. Ще більше погіршувало ситуацію те, що Річ Посполита була занурена в тривалу кампанію з обрання нового короля, оскільки Сигізмунд III помер навесні того року. Смерть короля, який був «архітектором» Берестейської унії, подарувала польсько-литовським елітам