Малиновий Клин - Дмитро Білий

де закопане збіжжя. План заготівель станиця виконала, але селяни почали вимирати з голоду. Вимирали родинами. Ті, хто пережив голод, згадували: "Приповзаєш в сусідню хату, опухший від голоду, що-небудь попросиш поїсти, а там усі мертві. Старі на печі, дитя в колисці, хто де. Ховати було нікому. Закопували на цвинтарі сантиметрів на 20 в глибину. Копать нікому, люди слабі. Взимку заривали мертвих на цвинтарі прямо в сніг. Як ідеш повз цвинтар, зі снігу стирчать чорні ноги померлих від голоду. Ноги трупів гризли голодні собаки... Люди падали і помирали з голоду на ходу... Один козак упав від голоду — до нього хтось підбіг і закричав: "Води, води швидше!", — а чоловік помирав і ледь, ледь казав: "Хліба, хліба". Влада, станичні активісти в цей час мали твердий (закритого продрозподілення) пайок з білим хлібом, маслом і навіть шампанським".

Ця розповідь типова для всіх станиць.

Очевидці писали: "Смертність така, що ховають не тільки без домовин (дошок нема), а просто викопана величезна яма, куди активісти і солдати звозять опухлих від голодної смерті і закопують — це в місті, а в станицях просто жах —там вмерлі лежать в хатах, поки смердюче повітря не

приверне чиєїсь уваги. Хліба нема: в тих станицях, в яких

є риба, люди сушать риб'ячі кістки, мелють їх, потім замішують з водою — роблять коржі — це замінює хліб. Ні кішок, ні собак вже давно немає — все це поїли... Стали зникати діти... їх ріжуть, роблять з них холодні котлети і продають, а топлений жир з них голодні купують... В колодязі знайшли кістки з людськими нігтями. В колишніх склепах знайдено засолене людське м'ясо... У нас тиф сипний, живемо без ліків..."

Звісно, що кубанці не корилися. По станицях спалахували повстання, які жорстоко придушувалися. Найбільш непокірною виявилася станиця Полтавська, козаки якої завжди відрізнялися взаємодопомогою, високим рівнем культури і національною свідомістю. З нею влада розправилася найбільш жорстоко. Ще в 1922-1930 рр. з 5600 родин, що заселяли станицю, 300 було вислано, а 250 чоловік розстріляно. У 1930-1932 рр. багато козаків станиці заарештували у зв'язку зі справою СВУ. В грудні 1932 р. в станиці Полтавській доведені до відчаю люди підняли повстання. Тільки великі військові підрозділи після тривалих боїв придушили його.

Особливою постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про хлібозаготівлі в Україні, Північному Кавказі та Західних областях від 14 грудня 1932 р. наказувалося: "В виду того, что... в зничительной части районов контрреволюционные элементы-кулаки, бывшие офицеры, петлюровцы, сторонники кубанской рады й пр. сумели проникнуть в колхозы в качестве председателей или влиятельных членов правлення, счетоводов, кладовщиков, бригадиров у молотилки и т.д., сумели проникнуть в сельсоветы, земорганы, кооперацию... ЦК ВКП(б) и СНК СССР обязывают ЦК КП(б)У Северкавкрайон, СНК Украины и крайисполком Северкавкрая решительно искоренять эти контрреволюционные элементы путем арестов, заключения в концлагерь на длительный срок, не останавливаясь перед применением высшей меры наказаний к особо злостным из них... Выселить в кратчаиший срок в северные области СССР из станицы Полтавской, как наиболее контрреволюционной, всех жителей за исключением действительно преданных Советской власти... и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья и на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых".

Та невеличка купка козаків, яким вдалося уникнути виселення, ще деякий час продовжувала збройну боротьбу, але була знищена. Станицю заселили вихідці з Росії, Білорусії і перейменували у Красноармійську. Така доля спіткала багато станиць. Станиця Уманська перейменована була в Ленінградську. Станиця Брюховецька до колективізації мала 20 тисяч чоловік, після голоду, повстань і виселення повністю спустіла. Тільки де-інде по хатах лежали мерлі від голоду люди. "У станиці залишився один її житель — голий чоловік з довгим волоссям і бородою. Він бився з котами під акацією за здохлого голуба. Чоловік збожеволів, але солдат дещо зрозумів з його розповіді. Колишній цей божевільний був комуністом і головою сільської Ради. Під час колективізації він розірвав свій партійний квиток і приєднався до повстанців. Майже всі вони загинули, а він заховався у плавнях ріки Кубань, які кишіли комарами. Його дружину і дітей депортували. Якось перебувши зиму, цей нещасний повернувся до своєї хати — останній житель великого колись квітучого поселення".

Втрати населення Кубані були величезні. Дослідники вважають, що під час геноциду голодомору 1932-1933 рр. в Україні та на Кубані померло від 6 до 10 млн. чоловік. Такого тотального винищення людей історія ще не знає. Про кількість людських витрат на Кубані можна лише здогадуватись. У 1932-1933 рр. тільки в станиці Кавказькій в каменоломні знаходили трупи, які привозили заповнені доверху поїзди з 5-10 вантажних вагонів.

У станиці Лабінській від голоду з 24 тисяч жителів померло 14 тисяч козаків. А в станиці Старокорсунській з 14 тисяч населення залишилося менше тисячі.

Відомий англійський історик Роберт Коннвест наводив враження англійських дипломатів від побаченого на Кубані у 1933 р.: "Елемент козацтва великою мірою знищений шляхом убивств і депортацій. Кубань "напівспустошений край, який треба освоювати з самого початку".

Винищуючи населення Кубані, особливого удару тодішня комуністична влада нанесла національному розвитку краю.

У згаданій постанові від 14 грудня 1932 р. наказувалось: "Немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов "украинизированных" районов, а также все издающиеся газеты й журналы с украинского языка на русский язык как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык. ЦК й СНК обязывают крайком й крайисполком срочно проверить и улучшить состав работников школ в "украинизированных" районах".

В станиці Уманській зберігся щоденник вчителя Уманського педтехнікуму Івана Полєжаєва, в якому він описував, як цей наказ проводився в життя:

"20 лютого (1933 р.). Був викликаний до НКВС, де мені запропонували зібрати всі українські підручники, літературу і передати все туди. Сказали, що моя місія — ліквідувати українізацію технікуму і всі її наслідки.

21 лютого. На залізничну станцію прибув ешелон з Білорусії з переселенцями, які повинні замістити недостачу населення внаслідок чотирьох літ колективізації, саботажу, репресій, голоду і переселень.

Скрипів душею і віддавав українські підручники і літературу, залишив собі "Кобзаря" Т.Г.Шевченка".

Кубанцям, нащадкам запорожців змінювали