Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко

духовної сфери книга перетворилася на утилітарне знаряддя пізнання. Це не було прямим наслідком її здешевлення внаслідок розповсюдження книгодрукування, оскільки, скажімо, на сході тогочасної України годі шукати слідів книжкового буму. Натомість у Львові та інших великих населених пунктах західного регіону виникають осередки регулярної торгівлі виданнями друкарень Франкфурта, Лейпціга, Нюрнберга тощо. На галицький книжковий ринок, тобто до широкого читача потрапляють твори античних авторів, і теологічні та філософські трактати, книги з медицини, посібники з юриспруденції, історії, географії.

Початки цьому були закладені латинськими школами, які з кінця XIV ст. виникають при костьолах і монастирях. При єпископських кафедрах дієцезій – у Львові, Холмі, Перемишлі, Кам'янці – створюються школи підвищено-елементарного рівня, котрі невдовзі, як правило, перетворювались на міські освітні заклади під спільною опікою єпископа і магістратів. Озброївши вихованців знанням латини, поза якою не існувало середньовічної науки, латинські школи Русі відкрили юнакам двері до європейської освіти. Тож власне появі латинських шкіл українська культура завдячує тим, що вже наприкінці XV – в початках XVI ст. стрімко зростає кількість студентів з Русі не тільки в Кракові, але і в університетах Праги, Падуї, Болоньї, Віттенберґа, Базеля, Лейдена тощо. Показово, що майже 80 % руських виходців – це люди з великих міст, переважно сини городян-ремісників – кушнірів, кравців, пекарів тощо.

Розширення розумових горизонтів, яке витікало з безпосереднього контакту з ренесансною Європою під час освітніх мандрів, супроводжувалося динамічними змінами в системі побутових уявлень про несвій світ. З погляду архаїчного світобачення чужа земля завжди пов'язується з чимось небезпечним і ворожим. Для давньоруської людини блукання на чужині було тільки поневірянням – найгіршою карою. Тож достоту світоглядною революцією можна визнати той факт, що впродовж XV–XVI ст. мандри на чужину стають буденним супроводом життя. Невтомно кружляє по світу купець; кожен підмайстер мусить пройти науку по далеких світах, аби вловити свій шанс і досягти поважного статусу майстра; ремісничих синів, яким забракло місця в дідівському ремеслі, обставини виштовхують із тихих містечок у латинську науку, щоб верталися додому з прибутковим фахом адвоката, юриста чи лікаря; починає шукати освіти й ґречного виполірування шляхта, яка відчула смак публічного життя. Повертаючись із закордонних подорожей, ці люди приносять і поширюють образ чужого краю як іншого, але зовсім не таємничого і не ворожого. Зміна типу інформації про світ підштовхує до співставлення вартостей, a далі – й до активної інтеграції свого з чужим.

Нa перехресті нових вартостей

Зміни побутових уявлень і звичок свідомості, про які оповідалося, йшли обіруч з ідейною переорієнтацією елітарної, або так званої "високої" культури. У Польщі вона пов'язана з явищем, що отримало назву "народження гуманізму". Біля його колиски стояли вчені краківського кола, близькі до університету і королівського двору Казимира IV, серед яких – Ґжеґож з Сянока (бл. 1407–1477), міщанський син, який завдяки таланту, наполегливості й блискучій освіті, здобутій у Німеччині та Італії, став першим професором-гуманістом Краківського університету, коментатором Верґілія. Третину життя Ґжеґож з Сянока мешкав на Русі, посідаючи з 1451 р. до смерті стіл львівського архієпископа. У Дунаєві під Львовом, де знаходилась архієпископська резиденція, виникає перший на теренах держави меценатський двір, взорований з ренесансних дворів італійських можновладців. Сам архієпископ, людина яскравого розуму й обдарованості, писав латинські вірші, наслідуючи давньоримських поетів. Багата бібліотека, показний спосіб життя, щоденні диспути притягали сюди людей пера й науки, формуючи моду і естетичні смаки інтелектуальної еліти.

Тож недивно, що руські землі наприкінці XV – впродовж XVI ст. дали потужний струмінь новолатинської поезії, одного з найяскравіших паростків елітарної ренесансної культури. З цією течією пов'язані імена таких поетів, що підкреслено декларували свою спорідненість з Руссю, як Павло Русин з Кросна (бл. 1470 – бл.1517), Григорій Віґілянцій Русин із Самбора (бл. 1523–1573), Георгій Русин з Тичина (помер після 1548), Ян Русин з Туробина (1511–1575), Себастьян Кльонович (бл. 1550–1602).

Мало сенсу дошукуватися, ким за етнічним корінням були поети-новолатинники: ні для німця Павла Русина з Кросна, ні для русина Григорія Русина з Самбора, ні для поляка Себастьяна Кльоновича такої проблеми не існувало. Ренесансний космополітизм не виокремлював інтереси національних культур, оскільки служив вищій ідеї, покликаній об'єднати народи в загальноєвропейську "Християнську республіку", вимріяну Еразмом Роттердамським. Рідна земля для них – це мати-годувальниця, місце народження, яке з синівською вдячністю уславлюється і поетично ідеалізується поруч із шанобливим визнанням вищої просторової одиниці – "політичної батьківщини", тобто держави. "Ruthenorum me esse et libenter profiteor" (Я з русинів, і проголошую це з радістю) – пише вже згаданий Станіслав Оріховський-Роксолан (1513–1566), видатний публіцист-ідеолог, заклопотаний проблемою кращого влаштування Польської держави. A німець Павло Русин говорить про себе так:

…той, кого Русином

Весь тямущий гурт залюбки йменує

Словом солодким.

В унісон ренесансному космополітизмові новолатинської поезії розвиваються прикладні мистецтва: архітектура, скульптура, декоративна різьба. Наприклад, у Львові після пожежі 1527 р., яка майже дощенту знищила середньовічне готичне місто, його відбудовою займаються переважно будівничі-ремісники з Північної Італії та італійських кантонів Швейцарії, нерідко осідаючи у Львові на все життя і вливаючись у місцевий цех будівничих, заснований 1582 р. Саме вони формують нове середмістя Львова, що являє собою строкату суміш ренесансу, маньєризму й готики, витворену в процесі пристосування чистого італійського канону до смаків і матеріальних можливостей львівських замовників-городян. Мода на декоративне оздоблення породжує бурхливий розвиток декоративної пластики міських фасадів, у формах якої фахівці вбачають переплетення ренесансних мотивів з традиціями й духом українського орнаментального мистецтва.

Зростаючи на запозиченні готових, еклектично змішаних форм, галицька ренесансна традиція не витворила власного стилю і, міркуючи строго, з точки зору витонченого шанувальника мистецтва не є чимось надвартісним. Однак її світоглядна цінність від цього не применшується. "Галицький ренесанс" виконав роль каталізатора, що стимулював модифікацію скутого конфесійним каноном руського мистецтва. Власне з цієї точки відліку почало формуватися те самобутнє обличчя мистецько-художньої України, яке метафорично прийнято визначати як міст між латинським Заходом і візантійським Сходом.

§ 2. Київська і Волинська землі

Після монголо-татарської навали східні та північно-східні терени майбутньої України – Київське, Переяславське, Турово-Пінське і Чернігово-Сіверське князівства – надовго сходять у тінь, ніби чекаючи на потужний зовнішній струс, який поверне їх до активного життя. Поштовх з'являється справді несподівано, у постаті маленької войовничої Литви, мешканців якої літописці золотоверхого Києва ще недавно поблажливо називали людьми з лісів. Впродовж тривожного XIII ст., коли на Русь накотилася велика степова хвиля, Литва теж не уникла випробування. Воно прийшло з Заходу у подобі німецьких рицарів-хрестоносців, примусивши аморфні родові союзи згуртуватися у міцну, боєздатну й агресивну одиницю, готову не лише