Москва Ординська. Книга друга - Володимир Броніславович Бєлінський

Брата своего Пруса постави в березех Вислы реки, в град Мадборок и Турунь и Хвоиницы и преславный Гданеск, и иных многих городов по реку, глаголемую Немон, впадшую в море; и до сего числа по имени его зовется Пруская земля.

А от Пруса 14 колено Рюрик…

И в лето 6370 (862) Князь Рюрик взя с собою два брата: имя единому Трувор, а второму Синеус, и приде в Новград, и сам Рюрик седе в Нове городе…

А у Рюрика сын Игорь.

У Игоря сын Святослав…» [24, т. 1].

I так далі…

Як бачимо, ідея Софії Палеолог про візантійський спадок у Москві була сприйнята позитивно. Московські влада і церква пішли ще далі. Вони офіційно оголосили про Божественне походження своєї влади. І не тільки оголосили, а й увіковічнили цей факт на стінах Благовіщенського Собору. Звичайно, таких Соборів у Московії у ті роки було побудовано багато.

А династія Романових увіковічнила цей факт у «Бархатной книге». Текст наведено вище.

Слід зазначити, що після визначення свого Божественного походження московські Чингісиди вимушені були стати Рюриковичами. Іншого виходу на Бога не існувало. А поскільки тоді у Європі існувало літочислення від Різдва Христового, то, цілком зрозуміло, що Московія «отримавши свого Божественного помазаника», ввела і своє, московське, літочислення.

1492 рік став першим роком Московського літочислення. Ось чому у «Бархатной книге» ми зустрічаємо: «190 год, Генваря 12 числа; А марта в 27 числе того ж 190 году; А во 194 году (1686) Генваря в 26 день; А сентября в 21 числе 195 ж году (1687)» і багато інших. Це нове московське літочислення від «Божого Московського роду».

Мавпували серйозно!

Дослідивши оце мавпування з так званим московським літочисленням, повернемось до запису «В лето 6706 (1198)» у «Бархатной книге». Російські історики та науковці пізніших років (XVIII–XIX століть) розуміли необхідність якимсь чином «1198 рік» пояснити. Тому, недовго думаючи, погодилися із запропонованим князем Петром Володимировичем Долгоруковим рішенням перенести 1198 на 1298 рік. Мовляв, укладачі «Бархатной книги», пишучи її у 1682 році помилились, переплутавши 1298 із 1198 роком. Хоча, звичайно, і сам князь П. В. Долгоруков, і всі російські професори і академіки, які досі «співають пісень про 1298 рік», несуть нісенітницю. Бо знають, що до укладання «Бархатной книги» причетні найвищі духовні особи держави (митрополит і єпископи) та самі представники царського роду. І користувалися вони матеріалами московських церковних архівів — єдиного можливого достовірного джерела на ті роки. І ті ж церковні джерела у Патріаршому (Никоновському) літописі згодом подали смерть хана Батия під 1213 роком. Послухаємо:

«Тогда в Орде 6721 (1213) царь Батий умер, а новый царь… сел на царство…» [42]. Тобто хан Батий помер через 15 років після завоювання Мещери (Великого Володимирського князівства, за московською термінологією). Отож 1198 рік — є 1238 роком завоювання Мещери, а 1213 рік — є 1253 (1255) роком смерті хана Батия.

Російський професор М. Смірнов у своїй праці «О Князях Мещерских. XIII–XV вв.», виданій у Рязани 1904 року, зазначив:

«Впервые эта дата (1298 рік. — В. Б.) была принята князем П. Долгоруковым… в 1841 г.» [43, с. 10].

Потім цю дату, як уже говорилось, підхопила вся офіційна російська історична наука. Хоча сам князь Петро Володимирович Долгоруков уже в 1843 році зрозумів хибність свого припущення, та виправити помилку йому не дозволили влада і цензура.

Маймо на увазі, що у ті роки в Російській імперії ще мешкали справжні потомки Мещерських князів (роду Бахмета Усейнова сына), які вказали П. В. Долгорукову на його помилку. Так князь — Мещерський Еммануїл Миколайович загинув на Шипці у 1877 році [43, с. 20].

Князь П. В. Долгоруков, не зумівши виправити помилку в Російській імперії, надрукував свою книгу у Франції. Ось як про те написала Енциклопедія:

«В 1843 под псевдонимом “граф Альмагро” Д(олгоруков) издал в Париже на франц(узском) яз(ыке) “Заметку о главных фамилиях России”, в к(ото)рой раскрыл ряд историч(еских) фактов, порочащих самодержавие и аристократию» [2, т. 8, с.409].

Зазначимо: хоча у Франції праці П. В. Долгорукого не засекречені, та російські і українські професори ніколи «историческими фактами» П. В. Долгорукова не цікавились. А він же, втікши у 1859 році до Франції, у 1860 році в Парижі ще й видав книжку «Правда о России».

А найцікавіше наостанок:

«После смерти Д(олгорукого) его архив был приобретен через подставное лицо царским правительством…» [2, т. 8, с.409].

Отак працює донині Московська владна еліта: бреше, краде, приховує, винищує.

Якби людство мало змогу ознайомитися з оригіналами ханських грамот від «Батия та від інших царів», а я переконаний, що вони досі зберігаються в Президентському таємному архіві Російської імперії, можна було би повністю поновити справжню історію Московії. Російська провладна еліта вилазить зі шкіри, стверджуючи, що цих матеріалів не існує. То скажіть, будь ласка, що вам заважає опублікувати матеріали знайдені П. К. Козловим під час розкопок міста Хара–Хото у 1926 році? За свідченням Великої Радянської Енциклопедії (28 том, 1978 рік) «Находки из Х(ара)–Х(ото) хранятся в Гос(ударственном) Эрмитаже в Ленинграде» [2, т. 28, с. 197].

Вони, «2 тысячи томов книг и рукописей», розкажуть людству про минуле Московії.

Як «Литовська Метрика» та «Бахчисарайські архіви» розповіли би світові про Київську державу та її відносини з Литвою, Кримом і, звичайно, — з Москвою.

Це дивовижне явище, коли держава (Московська) так панічно боїться архівних матеріалів сусідніх держав, що аж викрадає їх та ховає.

Які ж вигадки (брехню) приховує Московія від людства?

Ось їхній перелік:

1. Вигадка про слов’ян–московитів.

2. Вигадка про входження Московії до Великого Київського Князівства.

3. Міф про Велике Володимирське князівство (Мещеру).

4. Міф про Велике Рязанське князівство (Тмутаракань).

5. Міф про заснування Москви у 1147 році.

6. Брехня про так званого Олександра Невського та його битви на Неві і Чудському озері.

7. Брехня про так званого Дмитрія Донського.

8. Вигадка про Куликовську битву.

9. Вигадка про династію Рюриковичів після 1238 року.

10. Міфи (вигадки) про митрополитів після 1250 року.

11. Міф про так званих татаро–монголів.

12. Міф про так зване татаро–монгольське іго.

13. Вигадки про повстання в XIII–XIV століттях у Ростові, Твері тощо.

14. Вигадка про незалежний від Золотої Орди розвиток Московії.

Та десятки інших, не менш цинічних.

Кожній такій темі московського фальшування слід присвятити кілька томів досліджень. Звичайно,