Московство - Павло Штепа
Духовність: вдачу, психіку, культуру, світогляд московського народу можна визначити терміном «Московізм», а точніше — «Московство». Щоб дослідити, вивчити московство, потрібна багаторічна праця багатьох науковців — фахівців з усіх галузей знань. Треба мати доступ до московських архівів та великих книгозбірень. Проте і поза СРСР можна знайти чимало матеріалів про московство для великої наукової праці. Такої ще не маємо, а життя вимагає, бо вже п’ять хвилин до 12-ої. Тим-то і ця наша публіцистична розвідка — ліпше, як нічого, бо зверне увагу наших молодих науковців на вирішальну наукову тему: московство. Вирішальну, бо НЕ ПІЗНАВШИ МОСКОВСТВА, НЕ ПЕРЕМОЖЕМО МОСКОВЩИНУ.
I. ПОХОДЖЕННЯ МОСКВИНА
В жилах московського народу тече щонайменше 80% азійської крові.
М. Покровський
Да, азиаты — мы,
с раскосыми и жадными очами!
О. Блок
Однією чи не найголовнішою з багатьох московських вигадок є походження московського народу. Адже походження великою мірою впливає на духовність народу. А духовність є вирішальним чинником, бо «Дух животворить», тобто творить життя, в тому числі й матеріальне. Генетика вчить, що людина успадковує від предків не лише фізичні властивості, а й духовні[4]. Щоб пізнати духовність народу, треба вивчити його походження та природні й господарські умови, за яких він розвивався упродовж кількох десятків поколінь.
Прапредки теперішніх москвинів — угро-фінни примандрували на землі теперішньої Московщини та Фінляндії ще за непроглядних часів передісторії. Літописець ХІ ст. згадує про московські племена чудь, лівь, водь, ямь, чухна, вєсь, пєрмь, мурома, мордва, мокша, мєщєра, чєрєміси, югра, пєчора, карєль, зирянь, єрзя, самоядь. Він пише, що то були дикуни: не мали жодних законів, звичайної моралі, жили в землянках, їли сире м’ясо і сиру рибу, не знали рільництва. Того самого часу (ХІ ст.), за свідченням чужинців, Київ був культурніший і багатший за Париж та Лондон. Праукраїна мала жваві торговельні та культурні зв’язки з усім культурним світом — Грецією, Малою Азією, Індією ще тисячу років до РХ. У північній Московщині носили ще й у ХХ ст. шкіряний одяг дикунського крою (один шмат з діркою на голову), що його носили мавполюди 6 тисяч років тому. Московський археолог пише, що слов’янських могил до Х ст. не знайдено ніде в Московщині[5]. Московський історик стверджує: «В жилах московського народу тече щонайменше 80% фінно-татарської крові»[6]. На захід від угро-фіннів жили предки теперішніх білорусів та литовців. На суміжних землях вони змішувалися з угро-фіннами і розчинилися без сліду в угро-фінському морі.
Географічні назви довготривалі. На теперішній карті Московщини більшість географічних назв — надто озер, річок — фінські. Навіть назва столиці фінська. «Москва» у фінській мові означає «каламутна вода». Тих угро-фіннів підбив у Х ст. під свою владу український князь Святослав Великий і зробив їхні землі (теперішню Московщину) осадою (колонією) української держави. Правили нею прислані з Києва воєводи з військом та державними урядовцями. Київський митрополит висилав сюди місіонерів навертати предків теперішніх москвинів на християнську віру та будувати церкви і монастирі. Багатьох тих українських місіонерів москвини повбивали. Київські місіонери вишколювали прамосквинів — угро-фіннів на священиків. Київські воєводи призначали ватажків угро-фінських племен на урядові посади. Так помалу почала цивілізуватися верхівка московського народу. Нащадки ж київських цивілізаторів одружувалися з тими, дещо поцивілізованими, угро-фіннами. Їхні діти розмовляли староукраїнською мовою, засміченою угро-фінськими словами[7]. Загал народу залишався суто угро-фінським. Навіть у ХІХ столітті лише за 80 км від Москви були села, де люди не знали московської мови. У східній частині Московщини були цілі повіти таких сіл[8].
Ні в писаних пам’ятках, ні в усних давніх переказах московського народу немає жодних натяків на боротьбу слов’ян з тубільцями-фіннами. Теперішні фінські та слов’янські географічні назви не зосереджені на окремих обширах, а перемішані на всьому просторі від Оки до Білого моря. Це вказує, що слов’яни — осадники не наступали великою масою, а проходили малими гуртами весь простір і мирно змішувалися з тубільцями угро-фіннами. Виникла потрійна суміш: 1) релігійна, що стала основою теперішнього набоженського світогляду москвина, 2) расова — теперішній антропологічний москвин, 3) суспільна — початок рільничого стану[9].
Українська держава ІХ–ХІІІ ст. була однією з найбільших держав Європи. Правити нею з Києва було нелегко, і тому українські князі поділили її на уділи, призначаючи своїх синів правити там під своєю зверхністю. Так Юрій Долгорукий княжив на Суздальщині. Там народився (від половчанки) і виріс його син Андрій. Українська держава була тоді дуже ослаблена невпинними війнами з азійськими ордами. Використовуючи це ослаблення, Андрій Боголюбський напав 1169 р. на Київ, спалив усе місто, вигубив людей у ньому, пограбував церкви. Після цього він заснував свою столицю в новозбудованому місті Володимирі на р. Клязьмі. Московський історик В. Ключевський уважає 1169-й роком народження Московської держави. Всі московські історики не згадують нищення Києва Андрієм Боголюбським, а твердять, що Київ зруйнували татари. А татари руйнували його 1240 року, тобто 70 років після Андрія. Тому наш літописець і записав: «Суздальці так дуже зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року». Як бачимо, традиція ненависті Московщини до Києва досить тривала. Від Андрія Боголюбського через Іванів, Петрів, Катерин, Миколаїв, Олександрів до Володимира 1917-го та Микити 50–60-х років.
Року 1237 Московщину завоювала Татарська Орда хана Батия. Московські князі стали підлеглими Батия, і він поставив по всій Московщині свої залоги. Татари були такими ж азіатами, як і угро-фінни, і ця їхня спорідненість сприяла злиттю обох народів в один — московський. Московський історик підтверджує: «Московські князі і не думали про боротьбу з татарами, розуміючи, що покорою та грішми вони осягнуть більше, ніж боротьбою. На відміну від українських князів, московські одразу визнали без
