Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор - Роберт Конквест
Дуже багато написано й про інше питання, котре стосується висвітлюваного нами періоду: про фракційну боротьбу всередині комуністичної партії і про шлях Сталіна до влади. Воно теж порушується в даній книзі, але головним чином у зв'язку з подіями ширшого плану, що відбувалися на селі При цьому я розглядатиму цю боротьбу не з точки зору ідеологічного змісту тих чи інших аргументів її учасників, а в контексті діяльності партії щодо практичного здійснення своїх планів. На цьому слід особливо наголосити, адже внутрішньопартійні суперечки були викликані не просто звичайним прагненням влади або намаганням будь-що придушити всі автономістські сили в країні, — не в останню чергу вони були спричинені втіленням у життя набору соціально-економічних доктрин, шлях до реалізації яких пролягав через терор і брехню. Ясна річ, така політика не могла привести до очікуваних результатів, однак якщо б і привела, в будь-якому випадку цілком природно мала виникнути думка: принесення таких жертв в ім'я ніким до цього не перевіреної догми є моральним, а то й психічним відхиленням, котре важко пояснити навіть якимись підсвідомими, незрозумілими для оточуючих мотивами. З огляду на це більшовикам конче треба було обгрунтувати свою політику — і перед самими собою, й перед масами. Отже, у своїх діях комуністи керувалися не лише міркуваннями особистої кар'єри чи особистої помсти чи користі, — окрім усього іншого, вони, як це так яскраво показав Дж. Оруелл у своєму романі «1984», «робили вигляд, а може, навіть вірили в те, що вони захопили владу попри власне бажання й на короткий час і що ось тут, вже за рогом, знаходиться рай, де люди будуть вільними й рівними», однак у реальному житті виходило, що «влада — це не засіб досягнення мети, це — сама мета».
Як би до всього цього не ставитись (розглядаючи, зокрема, мотивації дій Сталіна та його поплічників як зовні сприйнятні), в усякому разі зрозуміло: на кожному рівні «соціалістичного будівництва» майже не існувало навіть тих непевних раціональних моментів, наявність котрих іноді припускали критики сталінізму, а якщо вони й існували, то не відповідали реаліям тогочасного суспільного життя.
Зловісна постать Сталіна маячить над усією людською трагедією 1930–1933 рр. Завдяки йому ця епоха позначена особливо виразним тавром лицемірства й підступності. Взагалі це не обов'язкові супутники терору, однак у даному випадку брехня та облуда супроводжували кожний крок влади. В кампанії проти «правих» Сталін аж до останньої миті так і не визнав, що він сам і є її організатором, а коли його противники аж надто голосно протестували, ішов із ними на компроміс (звісно, тільки на словах); під час розкуркулювання він повертав справу таким чином, нібито насправді існував «клас» заможних селян, котрих, мовляв, незаможні селяни самохіть виганяли з їхніх домівок; у ході колективізації оприлюднена позиція Сталіна виглядала так, начебто він розцінював це як добровільний рух і вважав, що будь-який примус у цій справі є прикрим збоченням від його лінії. А коли спалахнув голодомор 1932–1933 рр., Сталін просто відмовився визнати факт його існування…
На сьогодні ми маємо досить відомостей із найрізноманітніших і заслуговуючих на довіру джерел, які не залишають жодних неясностей стосовно будь-якого аспекту тогочасних подій у Радянському Союзі. Це створює сприятливі можливості для написання правдивої історії цієї трагедії.
Спробуємо підсумувати й типізувати факти та джерела, що є в нашому розпорядженні. Передусім, нині стала доступною значна частина матеріалів, безпосередньо пов'язаних із тим періодом і зібраних зусиллями сумлінних радянських дослідників. Ці матеріали зрідка трапляються в масі офіціозних писань хрущовських часів, причому частіше на початку 60-х років, ніж пізніше.[2] (Ясна річ, після падіння Хрущова автори, які до цього навіть у жорстко регламентованих рамках спромоглися показати деякі злочини Сталіна проти селянства, зазнали нападок, про що див., напр.: «Правда» від 8 жовтня 1965 р., «Сельская жизнь» від 29 грудня 1965 р. і 25 лютого 1966 р., «Коммунист» за 1967 р., № 1.) Радянські вчені також обробили та оприлюднили не опубліковані раніше основні показники «репресованого перепису» 1937 р. Отже, тепер ми дістали змогу порівняти їх з офіційними оцінками «рівня природного приросту» населення в цей період і в такий спосіб якнайточніше визначити динаміку зростання смертності в 1930–1933 рр. (принагідно зауважимо: з цієї точки зору дані навіть сфальсифікованого перепису 1939 р. просто приголомшують).
Далі, ми маємо тогочасні офіційні свідчення, з-поміж яких трапляються на диво відверті матеріали радянської преси (насамперед периферійної); певна частина їх стала доступною тільки недавно. Крім того, значна кількість секретних документів потрапила на Захід у складі так званого «Смоленського архіву» (зберігається в Гарвардському університеті в США) або якимось іншим чином. До цього можна долучити спогади колишніх партійних активістів — учасників здійснення тогочасної політики щодо селянства (зокрема, відомих дисидентів-емігрантів — генерала Петра Григоренка й доктора Льва Копелєва).
Ще одним дуже важливим джерелом є повідомлення деяких західних кореспондентів із Росії (хоча їм нерідко старанно заважали в їхній діяльності, й ці перешкоди доводилося всіляко обминати; були, до речі, й такі репортери, що уникали «гострих тем» ба навіть ставали підпомагачами радянського режиму, як ми це покажемо в 17-му розділі). Додамо сюди й розповіді іноземних громадян, які відвідували землю своїх предків, та іноземних комуністів, котрі працювали в СРСР; нарешті, листи, адресовані радянськими селянами за кордон — до братів у вірі, родичів та ін.
Окрім усього цього, маємо величезну кількість свідчень, так би мовити, з перших рук, — тих, хто вижив під час депортацій і голоду. Деякі з них опубліковані у вигляді окремих статей або книжок, значно більше — у документальних збірках українських емігрантських дослідників, які опитували людей, розкиданих по всьому світові; згадаємо також цілий масив особистих свідчень, зібраних під час здійснення Гарвардського проекту з усної історії (побіжно я вже згадував, що використовував цю інформацію у своїй роботі). Найціннішим у цих спогадах — особливо якщо вони походять від самих селян — є їхня неприкрашеність, об'єктивність та відповідність дійсним фактам. Тому вони заслуговують на цілковиту довіру. Тривалий час ці правдиві й щирі розповіді спростовувалися або принаймні бралися під сумнів — головним чином, зрозуміло, радянськими офіційними особами, але нерідко й багатьма на Заході, хто з тих чи
