Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Втрати з обох боків сучасними істориками оцінюються у 7 осіб. Набагато більше виявилося загиблих серед пацієнтів військового шпиталю. Справа в тому, що Зимовий палац ще за часів Миколи ІІ не використовувався як царська резиденція. Романови з початком Першої світової війни переїхали до Олександрівського палацу, а у Зимовому було влаштовано військовий шпиталь на 200 ліжок. От на нього й упав удар артилерії з Петропавлівської фортеці. Точна кількість загиблих досі невідома, але їх рахунок може йти на десятки.
Тимчасовий уряд не у красивій офіційній історії, а в реальній, а тому таємній, заарештувала невеличка група з 10-12 осіб на чолі з більшовиком Володимиром Антоновим-Овсієнком, яка Зимовий палац не штурмувала, а спокійно пройшла до нього через один із численних другорядних входів, котрі взагалі не охоронялися. Ото й увесь «штурм».
Зимовий палац був не лише резиденцією уряду, але й великим шпиталем на тисячу ліжок. Саме по шпиталю й стріляли «революційні солдати» з Петропавлівської фортеці.
По-третє, Керенський не тікав з палацу у жіночому вбранні, й машину британського посольства сюди приплели, аби таким нехитрим способом підкріпити у свідомості радянських людей міф про те, що Тимчасовому уряду буцімто допомагали «імперіалісти». Керенського взагалі не було в палаці.
Ще напередодні він виїхав у Гатчину, аби привести (там розташовувався військовий штаб) вірні уряду війська. Виїхав у власному одязі, у власному відкритому автомобілі. От із Гатчини йому зрештою таки довелося тікати, але перевдягався він у матроса. Про вбрання сестри милосердя комуністичні «історики» елементарно збрехали.
І, нарешті, жодної «широкої народної підтримки» більшовики не мали. На момент захоплення влади партія була доволі чисельною – до 350 тисяч осіб. Але що то були за особи! Недаремно найрозповсюдженіша характеристика для них у ті часи – «голота». Причому темна, неосвічена й у більшості своїй дуже молода. Навіть серед делегатів (тобто найкращих представників цієї партії) V з’їзду у благословенному 1907 році вищу освіту мали лише 20%, найнижчу, тобто 2-4 класи церковно-приходської або земської школи – 37%, а кожен десятий ледь умів читати по складах. У 1917 році до більшовиків ринула маса люмпенів, серед яких були взагалі неписьменні. Вони, крім «грабуй награбоване», нічого не хотіли знати і слухалися лише горластих агітаторів, які молочні ріки обіцяли. Люмпен-пролетаріат (цим дивним словом називали більшовики своїх фанатиків) і склав більшість з отих 350 тисяч.
До цього треба додати, що марксистська ідеологія, популярною тоді була завдяки тому, що обіцяла матеріальні блага без праці. Мовляв, скинемо буржуїв, відберемо у них заводи й поділимо прибутки порівну між усіма.
Оту саму додаткову вартість продукту, що її створює найманий робітник, і яку, за Марксом, привласнює капіталіст.
Звичайно, теорія сама собою – цілковита дурня. Бо всупереч переконанню Маркса, праця не завжди створює додаткову вартість. Скільки б ви не носили гній з місця на місце, витрачаючи колосальні зусилля і проливаючи піт, він від того дорожчим не стане. Аби він став дорожчим, потрібна не праця, а попит. Чим більший попит – тим дорожчий гній.
А на безлюдному острові, де нікому його продати, гній узагалі нічого не коштуватиме – скільки не працюй над його перелопачуванням. А можна завдяки непрофесійному труду взагалі позбавити товар будь-якої вартості.
Наприклад, маючи криві руки й дурну голову, спалити у духовці торт, викинувши псу під хвіст продуктів на кілька десятків гривень.
Ще одне шахрайство Маркса. Він показав підприємця паразитом, який лише грабує робітника. Насправді підприємець виконує колосальну і складну роботу, на яку не здатен слюсар або фрезерувальник: він досліджує й прогнозує ринки збуту; він шукає ринки сировини; він організовує процес виробництва; він добирає кадри; він організовує логістику; він шукає вигідні кредити та інвесторів і здійснює іншу, зовні непомітну, але титанічну роботу. Головне – він ризикує власними грошима у жорстокій конкурентній боротьбі, беручи на себе відповідальність за бізнес та долі тих, кого найняв на роботу. За все це він і отримує отой шмат доданої вартості, а частину передає робітникові як винагороду за його працю. Образно кажучи, власник бізнесу спокійно навчиться працювати на токарному верстаті, але далеко не кожен токар зможе організувати виробництво та збут продукції. Тому капіталіст має сто тисяч рублів доходу, а робітник – тисячу.
Загалом, аби не відволікати читачів зайвим екскурсом у нюанси політекономії, висловлю власну думку так: згоден з тими філософами й економістами, які вважають вчення Маркса найбільшим в історії людства обманом, що містить цілу купу протиріч. Якщо жодне «геніальне передбачення» Маркса не справдилося, яка ціна його теорії?
Навіть не надто учена людина на підставі здорового глузду та життєвого досвіду на підсвідомому рівні розуміє слабкі місця теорії Маркса-Енгельса. Досвідчений чоловік тяжко вірить у те, що можна без праці щось отримати.
Молодь же набагато радикальніша. Особливо – малограмотна молодь. Молоді безграмотні недоучки, які сконцентрувалися навколо таких само недоучок, тільки брехливих і харизматичних, хоч і називали себе марксистами, проте в теорії добряче «плавали». Тому теорію замінили вірою у світле комуністичне «завтра». Вірою! Віра була наріжним каменем нової ідеології, авторами якої стали Ленін, Троцький, Бухарін, Преображенський.
Це вже навіть і не марксизм, а дика суміш шахрайських поглядів Маркса, божевільних безглуздих ідей анархістів та народників-соціалістів типу Чернишевського, добряче присмачена ще більш дикими «економічними» ідеями Леніна-Троцького. Ця ідеологія отримала назву «більшовизму», який пізніше стане, так би мовити, «класичним» варіантом комунізму. Красивої казочки про те, як дуже скоро можна бути працювати скільки хочеш (тобто якомога менше, бо кому хочеться надриватися на роботі замість гріти пузо на пляжі), а мати всього скільки влізе, включно з соболиними шубами, золотом, персональними яхтами, палацами тощо.
Дійшло до того, що після утвердження при владі самі більшовики почали вважати слово «марксист» чимось лайливим, негідним. Секретар Політбюро, а пізніше особистий помічник (секретар) Сталіна Борис Бажанов згадував: «У перший же час мого секретарювання на Політбюро моє вухо вловило іронічний зміст терміну «освічений марксист». Виявилося, що коли говорилося «освічений марксист», треба було розуміти: «бовдур і базікало».
Бувало й цікавіше. Народний комісар фінансів Сокольников, який проводить чергову реформу, подає на затвердження Політбюро призначення членом колегії Наркомфіну і начальником валютного управління професора Юровського. Юровський – не комуніст,