Україна і Крим: спільність історичної долі - Василь Арсенович Чумак

Сугдея, або Сурож, як іменували його на Русі (тепер Судак), засноване елінами ще у III ст. «Сурозькі гості» привозили до нас сіль, тканини, шовк, закупали вироби руських майстрів, інші товари. Не дивно, що Сурож, як і Тмуторокань та Корсунь, згадуються у «Слові о полку Ігоревім».

Зв’язки між Київською державою і Кримом перериваються у XIII ст. навалою монголо-татар на Східну Європу. Кримське місто Сурож було захоплене і пограбоване у січні 1223 р. А вже у 1239 р. весь півострів був зайнятий ордами татар. Та оселилися вони головним чином у його степовій частині. За Перекопом, у приазовських і причорноморських степах, кочувало ще кілька орд монголо-татар, пізніше відомих як ногайських. На цій території склався кримський улус Золотої Орди. Центром стало місто Солхат, згодом назване Кримом (тепер Старий Крим), що в перекладі з татарської означає «рів». Ця назва міста поступово поширилася на весь півострів.

Академік А. Кримський у своїй праці «Сторінки історії Криму та кримських татар» так пояснює назву «татари». «Це — ненаукова назва для тих мусульмансько-турецьких (тюркських) народностей, які живуть у Криму, на Волзі (казанці, астраханці та інші), в Сибіру, в Кавказьких краях. Та треба пам’ятати, що найдавніше ім’я «татари» визначало монголів. Так звалося монгольське коліно, що до нього належав завойовник Темучін Джингізхан, не тюркське, звичайно. За родовим ім’ям цього головного владущого — монгольського племені всі монголи-завойовники XIII в. могли без лінгвістичної помилки зватися «татари». Тільки ж до складу завойовничих монгольських кочових полчищ входили тюрки. І якраз кочові народності (в тому гурті й слали на нашу Русь у XIII в.) складалися своєю масою не стільки з природних монголів (ці були лише ватажками та ядром війська), скільки переважно з усяких племен тюркських (турецьких), що й мовою говорили, живовидячки, не монгольською, а тюркською. Наші русини XIII в. не завдавали собі великого труду розбирати, чи є одміна між мовою монгольською й мовою тюркською...»[12]. Отже, кримські татари (самоназва — «крим татарлар» або «кримці») — народ, який історично сформувався в Криму. Варто наголосити, що кримські татари є нащадками різних кримських народів (переважно тюркських). Початок консолідації цих народів під верховенством татар припадає на середину XIII ст.

Крим та все Північне Причорномор’я потрапляє до складу Золотої Орди в той час, коли Візантійська імперія фактично припинила своє існування у 1204–1261 рр., після завоювання Константинополя хрестоносцями. В цей час Причорномор’я стає відкритим як для внутріконтинентальної караванної, так і для європейської, чорноморської торгівлі. Тут прокладаються нові торговельні шляхи, що безпосередньо пов’язують золотоординські володіння з Європою, як морем через Тану (Азов) та кримські порти, так і суходолом через Львів та золотоординські міста у Північному Причорномор’ї.

Добившись привілеїв на торгівлю в Чорному морі в обмін на допомогу візантійцям у відвоюванні Царгороду від латинян та своїх венеціанських суперників і не маючи конкурентів в особі руських купців, у XIII ст. на північні береги Чорного моря прориваються генуезці. Вони монополізують морську торгівлю, що йшла із Золотою Ордою або транзитом через її територію. В цей час піднімається значення Кафи (Феодосії). Завдяки генуезцям кримські порти стали справжніми торговими воротами Золотої Орди.

Торгівля організує економічне життя в Північному Причорномор’ї. Звідси вивозяться зерно, продукти скотарства (насамперед масло, шкіра й шкіряні вироби), риба; зберігає своє значення торгівля хутром та рабами. Отже, кримські колонії генуезців пов’язують півострів та прилеглі райони в єдиний економічний простір.

Це мало великі наслідки для долі Північного Причорномор’я. По-перше. Кримський улус став швидко багатіти, що спричинило появу сепаратистської політики. Вже монгольський темник Ногай спробував, було, відокремитись від Золотої Орди, але центральний уряд був тоді ще надто сильний, щоб знешкодити цю загрозу. Ногай зазнав поразки від хана Токти і був убитий у битві, до речі, якимось русом-дружинником на службі в ханському війську. Але з початком розпаду Золотої Орди, особливо по смерті Джанібег-хана у 1360 р., а, також, Нищівної поразки близько 1362 р. татаро-монгольського війська на Синіх Водах (найімовірніше на р. Синюсі) від об’єднаних русо-литовських сил Великого князівства Литовського й Руського, що поклала кінець монгольському пануванню на більшій частині українських земель, Крим разом з іншими підлеглими улусу землями конкурує з центральними провінціями Золотої Орди у боротьбі за гегемонію. Втікає до Криму і тут знаходить притулок невдаха у змаганнях за титул Великого хана, відомий темник Мамай після поразки на річці Калці в листопаді 1380 року від хана Золотої Орди Тохтамиша, де і гине отруєний генуезцями. Останні, напевно, не були зацікавлені у неприємностях, пов’язаних з переховуванням колишнього свого пана, якому зрадила доля[13].

З кінця століття Кримський улус стає родинним володінням нащадків Тохтамиш-хана. Один з них пізніше й здобув незалежність Криму.

Другим наслідком розвитку економічних стосунків у Північному Причорномор’ї стало поступове осідання кочового населення, що створювало необхідний грунт для формування постійного населення майбутньої держави, а отже, для становлення кримсько-татарського етносу справжнього господаря в Криму. Хоча скотарство продовжувало відігравати головну роль у житті кочовиків, під впливом генуезців татари дедалі більше займаються землеробством. Традиції садівництва та виноградарства поширилися серед татар саме від тих часів.

Отже, наприкінці XIV ст. Північне Причорномор’я, куди входили землі не тільки Кримського півострова, а й значна частина земель сучасної України, являло собою досить самостійний економічний та політичний регіон, що стало передумовою виникнення тут самостійної держави — Кримського ханату.

РОЗДІЛ II

Козацька доба і Кримський Ханат: від ворожнечі до взаємодії

Виникнення Кримського Ханату переконливо свідчить про стратегічне значення Криму. З половини XIV ст. Велике Русько-Литовське князівство, в якому 90 процентів його території складали землі колишньої Київської Русі, в тому числі південні і західні князівства, намагалося утвердитися і на берегах Чорного моря. Великі князі Ольгерд та Вітовт поступово витісняли золотоордйнців на лівий берег Дніпра і навіть досягли своєї мети. А саме, маючи за мету продовження своєї експансії, Литва надає в Тракаї прйтулок ханові Золотої Орди Тохтамишеві, який втратив владу в боротьбі з внутрішніми та зовнішніми ворогами, зазнавши розгрому від армій Тимура. Тохтамиш видає Вітовту ярлики на землі, що колись йому належали у Причорноморських степах. Але Литва зазнає невдачі у відкритій війні із Золотою Ордою, потерпівши поразку 1399 року у битві на річці Ворскла. Тоді, щоб забезпечити своє панування в Україні та захоплених степових землях, литовські князі пристають до ідеї створення близько до своїх володінь дружньої їм держави — Кримського Ханату. Перший кримський хан Хаджі-Гірей — онук Тохтамиша, народився і виховувався при дворі Вітовта. За Вітовта