Малиновий Клин - Дмитро Білий

Велить турка бити. Били турка денно, нічно І храбро ступали А в середу пораненьку З Кубані рушали. У Варшаві стали.

Багато гинуло запорожців у цих походах. 1638 р. в дельті річки Кубань частина козацького флоту, що повертався після облоги Багдада, була оточена морськими й пішими загонами турків і татар. Ворог стягнув величезні сили з Криму, Очакова й Керчі. Оточені козаки мужньо билися, але втратили 500 чоловік, 5 чайок і почали відступати по Кубані. Турецький флот наздогнав їх і знищив.

Походи козаків на кубанські землі не припинялися. Славний запорозький кошовий отаман Кость Гордієнко ходив з військом на Кубань. Саме про цей похід, як вважають деякі кубанські краєзнавці, була складена пісня:

Понад лугом лежить шлях-доріженька Шириною вона не широка Долиною кінця-краю нема Ліхто по ти не прохажує Тільки й шло-пройшло Три полка козаків... Попереду йдуть со знаменами, А позаду йдуть за обозами.

Побудувавши чайки в гирлі Берди або Кальміусу, запорожці спускалися до Єйського лиману, де й таборилися, Обирали собі полковника, старшин і отаманів, будували курені, землянки й займалися все літо рибальством або мисливством. Царський уряд, боячись ускладнень з турками, забороняв запорожцям обживати кубанські землі. Так, відомий указ від 11 липня 1745 р. наказував нищити оселі запорожців на Єйській косі. Однак козаки продовжували обживати ці землі.

У XVIII столітті Кубанський край був уже настільки добре відомий запорожцям, що вони вважали його частиною земель Запорозької Січі — до річок Єя і Кубань. Навіть назва Єї виникла від перекрученого ногайцями імені Іван, настільки звично їм було бачити там українських звитяжців.

На початку XVIII століття частина розбитих Петром І донських повстанців Булавіна під проводом отамана Некрасова на деякий час осіла на Кубані. Але після смерті ватажка донські козаки переселилися з Кубані на дунайські землі.

У XVIII столітті дедалі загострювалося протистояння двох імперій — молодої Російської і вже слабкої Оттоманської. Ще за Петра І починається активна експансія Росії на Кубанські землі, їх вигідне стратегічне положення служило базою для наступу на Кавказ.

У 1736 р. згідно з договором імператриці Анни Іоанівни і перського шаха Росія отримала землі по річці Терек до Моздока, а 7 вересня 1739 р. відповідно до Белградського трактату всі землі від гирла річки Темерник через кубанські степи до Моздока на Терек стали власністю північної імперії. Остаточно закріпилася Росія на Кубані після Першої російсько-турецької війни.

28 грудня 1783 р. річка Кубань за Константинопольською конвенцією стала кордоном між Росією і Туреччиною, складовою Кавказької лінії, укріплювати яку прибув російський полководець О.В. Суворов. Він взявся за справу, почавши війну з ногайськими татарами, 1784 р. було розгромлено десятитисячний татарський загін, а решту поганців повністю переселено з Кубані до Ставропольської губернії.

Таким чином, 28 тисяч квадратних верст Тамані і прикубанських степів опинилися практично без населення, якщо не враховувати невеликого загону російських солдатів, які охороняли кордон.

У такому стані перебував цей край аж доки не почали прибувати сюди перші переселенці із зруйнованої Козацької республіки.

ВІДРОДЖЕННЯ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА

Славна Запорозька Січ, що століттями слугувала форпостом і символом волі й незалежності в умовах військово-феодальної Російської імперії, була приречена історією і долею, бо мала від Бога забагато — людей працьовитих та мужніх, природних багатств. Подив світу, заздрість сусідів не на користь були Україні. Знали ж бо в Петербурзі, що поки існує непокірна Запорозька Січ, волелюбний дух серед українського народу не згасне.

"Заведя собственное хлебопашество, розторгали они тем самым основание зависимости их от престола нашего й помишляли конечно составить из себя посреди отечества область совершенно независимую под собственным своим неистовым управлением". Так у маніфесті про зруйнування Січі Катерина II виправдовувала знищення козацького краю.

Вранці 4 червня 1775 р. п'ять військових колон генерала Текелія несподівано й підступно оточили Запорозьку Січ, Проти десяти тисяч козаків, які знаходилися тоді у фортеці. було стягнуто близько 68 тисяч солдатів регулярної російської армії.

Ой, заступайтесь, хлопці, славні запорожці, плече повз плече Та не даймо, хлопці, славні запорожці, Москалеві Січі.

Розпочати запорожцям бій, в якому, без сумніву, вони усі б загинули, не дозволив кошовий отаман Петро Калнишевський та січовий архімандрит Володимир Сокольський.

А як ударили із столиці новії рушниці. Викидайте, славні запорожці, пістолі й рушниці! Ой ударили із столиці, із нової пушки — утікайте, славні запорожці не то кіньми, не то пішки.

Запорожці здалися царським військам, бо боялися, що Текелій винищить козацькі родини, захоплені у полон. А головне, що зробив останній, запорозький кошовий, — зберіг цвіт козацтва.

І вже тієї ночі кілька тисяч козаків, сівши на байдаки, взяли з собою святу козацьку ікону Покрови, і під проводом отамана Андрія Ляха відпливли за Дунай будувати нову Січ. Трохи пізніше вирушили за ними суходолом козаки отамана Бехмета.

Велик світ, мати цариця, підем хану служити, аніж ми будем князям, генералам Вашим пічки топити.

Козаки цю "царську ласку" завжди пам'ятали, а їхні нащадки на Кубані зберегли пісню:

Вража мати Катерина, що ж