Українська література » Наука, Освіта » Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Читаємо онлайн Аналітична історія України - Олександр Боргардт
ота сербська дрібнота була лише мізерними виконавцями, причини – були глибші.

Загалом:

«Ліберальне настановлення Австрії до українців не подобалося Росії і тертя на цьому грунті стали однією з головних причин великої війни».

(Л. Лавтон, Україна: найбільша проблема Європи, Лондон, 1939)

Це було написане ще перед II Світовою, але на жаль не додало розуму ні Черчилеві, ні Рузвельту.

Розв’язавши так бажану їй світову війну, Росія, з її хирними силами, не впоралася з нею на півночі, потерпівши поразку в авантурі на Мазурських озерах, де вдарилася до панічної втечі 6–15.09.1914. Але на півдні пішла на все, аби захопити українську Галичину, це пощастило їй у вересні 1914; вона мусила її віддати на початку травня 1915. Другим разом (так званий «Брусіловській прорив») їй вдалося на час захопити східну Галичину.

Наслідки цієї окупації досить повно описав свого часу наш видатний історик – Дмитро Дорошенко (1882–1951). Підведемо цьому деякі підсумки. Першим завданням російського командування було тоді знищити всі українські організації, насамперед, просвітянські та наукові: товариство «Просвіта», Наукове товариство ім. Шевченка тощо. Туди були спрямовані спеціальні «казачьі команди» – загони досвідчених карателів; ну, щось на кшталт пізніших енкаведистів. Вони негайно понищили всі українські бібліотеки і архиви, що збиралися десятками років. Але, книжками та майном справа не вичерпувалася, це було лише першим, та може й не головним завданням чужоземних окупантів. Другим завданням було понищити якомога більше української інтелігенції – квіту нації. Д. Дорошенко пише, що навіть київські тюрми, далекі від Галичини, були на той час переповнені українцями, старими чи молодими, аби інтелігентними, національно свідомими. Характерним було вже те, що окупаційні пошта та телеграф, за наказом влади, – відмовляли приймати щось, написане українською мовою.

Загалом вважається, що на той час було розстріляно в окупованій Галичині, або вивезено до Сибіру, – десь чверть її населення. Так було того, першого разу, коли захід України вперше зустрівся зі «старшім братом», керованим російським самодержавним урядом.

Але, пройшло менше двадцяти років, режим у Росії по «Великому Жовтні» змінився, та став самим прогресивним у світі. Та настільки прогресивним, що заключив із іншим, не менш прогресивним гітлерівським, – пакт Молотова-Ріббентропа; за яким поділив із Гітлером Польщу та негайно заявився на західну Україну, – з черговим «освобождєнієм». От і цікаво ці два «освобождєнія», 1914–1915 та 1939–1941, – порівняти між собою.

Втім, таке порівняння дає на диво мало порізнень. Все достеменно повторювалося цього, другого разу: все те, що було вперше тоді. Знову були розгромлені та заборонені всі українські організації: «Просвіта», «Рідна школа», Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Закриті всі українські видавництва, заборонені легальні за Польщі українські газети. А все дозволене опинилося під совєцькою цензурою, найдурнішою, найжорстокішою та найбільш дикунською у світі. Яка не лише знову цензурувала совєцькі перевидання російських класиків, бо її вимоги були суворішими від тієї: цензурувала посмертно навіть «вождя» (!) самого Лєніна.

Жертвами масових репресій цього разу стали ті самі люди, що й минулого разу – інтелігенція, національно свідомі; одне слово – «націоналісти». Розстріляли та відправили до Сибіру, щоправда – Сибіру нового, прогресивного, совєцького та інтернаціонального, – побільше людей ніж того, першого разу.

Як ілюстрацію до цього їхнього «освобождєнія» 1939, наведемо деякі дані, займані з гарантовано совєцького джерела; з того, що було установлене професором Парсадановою в журналі «Новая и новейшая история», Москва, 1989, № 2. Подібни цифри, стисло документовані та перевірені, – є мінімальними, оскільки, як не все документувалося, так і чимало відомостей загубилося. Однак, і з цим виявляється, що за неповних два роки 1939–1941 (власне, всього двадцять місяців), у Західній Білорусі та Західній Україні було репресовано біля 312 800 родин – загалом – десь 1 173 700 осіб; із них біля 400 000 складали діти. Доповнимо дещо. Із даних сучасних ексгумацій жертов НКВД 1939–1941 на Івано-Франківщині, – діти становлять 16 % розстріляних. По війні 1944–1953 на тій же Івано-Франківщині, цей відсоток сягає вже 9 % (див. «Національно-визвольна боротьба 20–50-х років XX ст. в Україні», Київ–Львів, 1993, с. 260–261). Чим їм були не догодили оті нещасні діти? – не до віри…

Між іншим, до історії II Світової війни увійшов такий собі партизанський генерал, А. Н. Сабуров (1908–1974), Герой Совєцького Союза (книжки: «За линией фронта», «У друзей одни дороги»). Про його діяльність у повоєнній Україні можемо, зокрема, прочитати й таке:

При розкопах, проведених у Дрогобичі, в колишній тюрмі обласного НКВД, начальником якого був у повоєнні роки совєтський партизан генерал Сабуров, знайдено серед величезноі кількості дорослих понад два десятки дитячих скелетів, на яких виразно видно сліди катувань – рубані, ламані, обвуглені кістки, забиті в них цвяхи.

Значну кількість скелетів замордованих у повоєнні роки дітей знайдено і в інших місцях, зокрема в селі Яблунові на Гуцульщині

(Національно-визвольна боротьба 20–50-х років XX ст. в Україні, Київ–Львів, 1993, с. 258).

Втім, пригадується, щось там з цього приводу мудрував ще їх «Вєлікій Сталін», підчас свого «Великого Полювання», та й встановив, здається, мінімальний вік «врага народа» чи не до 12 років. Принаймні такий термін був установлений сталінським «законом» від 10.04.1935, – після 12 можна було розстрілювати. Не визначеним залишається тільки – з якого ж віку можна було катувати?

Важливою була в цьому ще одна сторона тодішніх подій. Перед тим місцеві люди вважали, та не без певних підстав, свою західну Україну бідненькою, із якої не гріх податися по гроші й до далекої Канади, але тепер… Зіткнувшись з передовими представниками «родіни всєх трудящіхся», вони вимушені були радикально змінити думку та почати розуміти, що на них очікує. Одне слово:

Сама радянська армія – голодна, обідрана – викликала жалюгідне враження. Так само й радянські партійні та ідеологічні чиновники, які наводнили Західну Україну, вражали людей своєю безкультурністю, комуністичною зашореністю і, особливо, ненаситністю в грабежі, коли вони із захланністю займали кращі квартири у містах, скуповували чи грабували масово товари, яких не звикли бачити у «соціалістичному раю».

(О. Баган, Націоналізм і націоналістичний рух, Дрогобич, 1994, с. 128).

Всі ці дії влади, реакція на них та численні спостереження людей, – стали своєрідним народним університетом, який заклав міцні духовні основи для розвитку подальшого національно-визвольного руху, підвалину Третіх Національно-Визвольних Змагань.

Так, як коротко, то чому саме тоді навчилися люди?

По совєцьких школах нас усіх колись учили (та учать, може, й досі по українських школах), що завжди було дві Росії: Росія царська – незаперечно реакційна, та… Росія нова, революційно-демократична, а значить – аж як прогресивна. Оминемо той дивний факт, що подібної роздвоєності, дещо дивної та загадкової, не мала, здається,

Відгуки про книгу Аналітична історія України - Олександр Боргардт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: