Що таке антична філософія? - П'єр Адо
Однак, за цими видимими схожостями окреслюються глибокі відмінності. Потрібно розрізняти передусім догматичні[304] школи, для яких терапія полягає у трансформації ціннісних суджень, та скептиків, для яких йдеться лише про те, щоб від них утримуватися. Окрім того, хоча всі догматичні школи однаково визнають, що засадничий філософський вибір повинен відповідати вродженій схильності людини, але між ними є відмінність у цьому питанні, оскільки, з одного боку, згідно з епікурейцями, всю діяльність людини мотивує пошук задоволення, а з іншого — згідно з платоніками, аристотеліками та стоїками, які дотримуються тут сократичної традиції, любов до Добра є визначальним інстинктом людської істоти. Проте, незважаючи на тотожність цієї основоположної тези, всі три школи засновані все-таки на радикально відмінних способах існування.
Схожість та відмінність: метод навчання
Схожість та відмінність зустрічаємо і в методах навчання. У трьох школах, які, як ми щойно говорили, походили із сократичної традиції — платонівській, аристотелівській та стоїчній, незважаючи на зміни політичних обставин, навчання завжди мало подвійне призначення, яке воно мало за доби Платона та Аристотеля: прямим чи непрямим чином формувати громадян, а ще краще, коли це було можливим, політичних керівників, а також формувати філософів. Підготовка до життя у громаді передбачала досягнення володіння словом за допомогою численних риторичних вправ, особливо вправ з діалектики, та використання у навчанні філософа принципів науки урядування. Ось чому в Афіни приїжджає багато учнів з усієї Греції, Близького Сходу, Африки та Італії — вони хочуть отримати підготовку, яка дасть їм пізніше змогу здійснювати політичну діяльність у себе на батьківщині. Таким був випадок багатьох римських політичних діячів, наприклад, Цицерона. Втім, вони навчались тут не лише урядувати, але й урядувати себе самих, оскільки філософська підготовка, тобто вправляння в мудрості, була покликана повністю реалізувати вибір існування, про який ми говорили, шляхом інтелектуального та духовного прийняття принципів думки та життя, що їх передбачав такий вибір. Для досягнення цього, згідно із сократівською та платонівською традицією, були необхідні живий діалог та дискусія учителя й учня. З огляду на таке подвійне призначення, навчання завжди мало схильність набирати діалогічної та діалектичної форми, тобто зберігати, навіть у випадку викладу вчителя, характер діалогу, а отже послідовності запитань та відповідей, що передбачало постійний зв’язок, щонайменше віртуальний, із конкретними індивідами, яким адресована промова філософа. Фундаментальна схема будь-якого навчання філософії цієї доби мала вигляд пропозиції запитання, яке називалися «тезою» (наприклад, «чи є смерть злом?», «чи є задоволення вищим благом?») та суперечки щодо нього. Ця особливість відрізняє такий спосіб навчання від того, який практикувався у наступний період, тобто за доби Імперії — після І і особливо II століття після Різдва Христового, коли завданням учителя було коментувати тексти. Далі ми побачимо історичні передумови подібної зміни. Дозволимо собі наразі процитувати текст цієї пізнішої доби, доби коментаторів, написаний у II столітті після Різдва Христового аристотеліком Александром з Афродіси у його коментарі до «Топік» Аристотеля, який добре змальовує відмінність між дискусією з приводу тези, тобто методом навчання, характерним для доби, про яку наразі йдеться, та коментарем, типовим для наступної доби:
Ця форма дискурсу [дискусія щодо «тез» — П.А.] була звичною для давніх, і саме таким чином вони давали свої уроки, не коментуючи книги як це роблять сьогодні (насправді, в ту добу не було подібних книг); висунувши певну тезу, вони пропонували аргументи за чи проти неї, щоб застосувати свою здатність винаходити аргументацію, спираючись на засновки, прийняті усіма[305].
Аргументація, про яку говорить Олександр, є суто діалектичною вправою в аристотелевому сенсі слова. Але насправді, дискусія щодо тези могла набувати діалектичної чи риторичної форми, а також форми догматичної або ж апоретичної. За діалектичної аргументації дискусія щодо тези відбувається шляхом запитань та відповідей, а отже, у формі діалогу. Наприклад Аркесілай, який розглядав філософський дискурс як суто критичний, вимагав від слухача запропонувати тезу і спростовував її, ставлячи запитання, які поступово підводили співрозмовника до прийняття тези, супротивної тій, яку він запропонував[306]. Так, стоїки, хоча і були догматиками, також практикували у своєму навчанні діалектичний метод гри запитань та відповідей. А Цицерон закидає їм те, що вони не надавали достатнього значення ораторським та риторичним вправам — єдиним, на його думку, вправам, здатним схвилювати та переконати:
Вони колють вас, наче голками, короткими точними запитаннями. Але ті, хто відповідає їм «так» [у діалектичній аргументації той, хто висуває тезу, повинен задовольнятися відповідями «так» або «ні» — П.А.] не змінюються в душі і йдуть звідти такими, якими вони прийшли туди. Бо навіть якщо думки, які висловлюють стоїки, є істинними та вишуканими, вони виражаються ними не належним чином, а занадто стисло[307].
Аргументація могла бути також риторичною, і тоді якийсь слухач пропонував запитання, висуваючи таким чином тезу, тобто тему дискусії, а учитель відповідав довгою та розгорнутою промовою, послідовно розглядаючи аргументи за і проти — отже, це була або чиста шкільна вправа, або бажання продемонструвати неможливість будь-якого догматичного твердження, або ж підтвердження чи спростування тези, залежно від того, відповідала вона вченню школи чи ні; в останньому випадку йшлося про догматичне навчання, що викладає догми школи. Оскільки практикувалося вправляння у «тезах», а отже педагогічний метод був заснований на схемі запитання-відповідь, філософське навчання не могло полягати у викладі самих по собі теорій, незалежних від потреб аудиторії, оскільки дискурс був змушений розгортатися в обмеженому полі запитання, поставленого певним слухачем. Звичний хід думки полягав, таким чином, у просуванні до загальних логічних чи метафізичних принципів, на основі яких можна було розв’язати певне питання.
Однак, в епікуреїзмі та стоїцизмі існував інший хід думки: дедуктивний та систематичний. Так, в епікурейській школі технічне вправляння у діалектиці не відігравало жодної ролі. Філософський дискурс набував тут абсолютно дедуктивної форми, тобто він відштовхувався від засад щоб дійти до висновків з цих засад: це видно, наприклад, у «Листі до Геродота»; відтак, певні дискурси
