Малиновий Клин - Дмитро Білий

З того раю робить пекло? Нащо ж, любий ти наш краю, Нас доводиш до відчаю? Що не можна проживати, Щодня кат грозить вбивати. Хіба ти, Кубане мила. Таку долю заслужила? Ще й в таку страшну годину, Як борониш Україну? Край все плаче і ридає. Що Миколи вже немає. Спи ж ти, любий наш Миколо, Не забудем ввік ніколи. Що зробив ти для народу. Що помер ти за свободу. Над твоєю тут труною Клянемось ми над тобою. Будем з тебе приклад брати, Рідний край свій ми кохати! Як ту волю здобувати, Як за волю ту вмирати. Хай земля вже паром буде, Не забудуть тебе люди. Будуть тебе пам'ятати На Кубані в кожній хаті. Спи ж ти, брате, любий друже. Увесь край сумує дуже. Густі сльози проливає. Та й до гроба припадає.

Вбивством Рябовола почалася розправа денікінців з непокірною Законодавчою Радою. Формальним приводом для цього стала участь делегації Кубані у травні 1919 р. у Версальській конференції. Депутати під керівництвом Л.Бича подали меморандум про входження Кубанської республіки у Лігу Націй. У той же час делегати розробили проект про мирний договір з черкеською Горською республікою, яка воювала з Денікіним. Дізнавшись про це, Денікін наказав заарештувати кубанську делегацію — Рада обурено відмовилася це зробити.

5 листопада 1919 р. будинок, де засідала Кубанська Законодавча Рада, оточили білогвардійці. Дванадцять членів Ради були заарештовані, а член паризької делегації священик Калабухов був повішений біля могили Рябовола. По станицях прокотилася хвиля розстрілів депутатів Ради, в станиці Слов'янській членів Ради — місцевих жителів — повісили на станичному майдані.

Ці жорстокі розправи із законним урядом Кубані викликали хвилю обурення серед кубанських козаків, які становили 20 відсотків армії Денікіна. Козаки вже розуміли, що воюють не за інтереси своєї Батьківщини. Вони не бажали воювати з Україною і не хотіли втручатися у внутрішні справи Москви. "Нехай москалі здобувають собі Москву, а нам треба поспішати рятувати Кубань від московських вождів", — говорили кубанці. І сотнями, тисячами залишали Добрармію, фатально підриваючи її боєздатність. Загони донських козаків, які вирушили на Кубань виловлювати дезертирів, зустріли шалений опір. Таким чином Денікін добився протилежних наслідків — Кубань була назавжди втрачена для білого руху.

Кубанський уряд розірвав усілякі стосунки з Денікіним, але відбудувати Кубанську республіку було вже неможливо. Незабаром через Кубань до Новоросійська величезним здеморалізованим потоком покотилися частини розгромленої Добрармії. Перед насуваючою армією Троцького, який люто ненавидів козаків, Кубань опинилася без власного війська. І знову як у лютому 1918 р. почалася евакуація Кубанської Ради. На цей раз з урядом відступало близько 50 тисяч козаків з родинами, котрі добре розуміли, що їх чекає. Частина козаків — близько 15 тисяч — змушена була переправитися до Криму, решта кубанців 19 травня 1920 р. здалася частинам Червоної Армії.

Так закінчилася жорстока і кривава громадянська війна, що принесла Кубані стільки жертв і страждань. Десятки тисяч емігрантів були пригноблені. Після поразки Врангеля 20 тисяч кубанців опинилися на острові Лемнос. Там козаків колишні союзники — англійці і французи тримали як полонених у таборах. І співали козаки про своє життя на Лемносі:

Журилася тут союзничкам кубанці бідою: Ой нам тут трудно, ой дуже нудно, Хоче козак волі, козацької долі! Союзники, голубчики, чи забули ви, любчики, Як у нас ви панували, найсмачніші куски брали, їли масло і ковбаску, солоденьку закваску, Пампушки, пиріжечки з медом добріжечки, І молочко, і сметанку, пили добру запиканку. А у вас на Лемносі берітесь, що об'їмося, Нам дають "по раційону" та не так, щоб дуже повно, — На п'ять душ одну консерву, та і ту погану стерву. Двадцять, найцять грам картошки. Хліба ж — трошки, трошки, трошки... Ой де ж воно так робилось, за добро щоб злом платилось. А у нас отак буває, отак наших ошукають... Не журись, козаче, дуже, бо бува на світі хужче. Пройде час ще гідненько, та й настане ще Добренько. Буде ще у нас пшеничка, і теличка, і пашничка... Будуть ще нас шанувати і у вічі козаку зазирати.

Десятки тисяч кубанців розсіялися по всьому світу. У 20-30-х рр. найбільш організовані громади кубанців опинилися у Сербії і Чехословаччині.

У Сербії, де містилася тоді військова канцелярія, козаки об'єдналися у 87 організацій, де зберігали військові історичні традиції. Найбільш відомими були козацькі товариства імені кошового отамана Чепіги, імені кошового отамана Калнишевського і імені кошового отамана Білого.

Чехословаччина стала справжнім культурно-просвітницьким центром кубанських українців-емігрантів. За короткий час українці Кубані заснували у Празі видавництво "Громади кубанців у Чехословаччині", що розпочало у великій кількості друкувати українською мовою просвітницьку й наукову літературу. Крім того, почали виходити часописи й газети. Виникали науково-просвітницькі об'єднання — "Товариство кубанців-українців імені Кухаренка", "Союз кубанців", "Кубанське земляцтво студентів Української Господарської Академії в Подєбрадах", "Союз козаків, закінчивших вищу освіту", "Товариство студій козацтва" та ін.

Тут були свої талановиті публіцисти й дослідники. Але друга світова війна,