Конституція України. Науково-практичний коментар - Колектив авторів

Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р., відповідно до ст. 11 якого мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних та інших органів, підприємств, установ є українська мова. Закон визначає мову технічної і проектної документації (ст. 14), з’їздів, конференцій та інших форумів (ст. 15), документів про вибори (ст. 16), у сфері обслуговування (ст. 17), судочинства (ст. 18), провадження у справах про адміністративні правопорушення (ст. 19), нотаріального діловодства (ст. 20), арбітражного провадження (ст. 21), прокурорського нагляду (ст. 22), юридичної допомоги (ст. 23), міжнародних договорів та угод (ст. 24), виховання та освіти (статті 25—29), у сфері науки (ст. 30), інформатики (ст. 31), у сфері культури (ст. 32) тощо. У статті 37 Закону України «Про мови в Українській РСР» встановлено, що «офіційні назви державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій утворюються і подаються українською мовою. З правого боку (або внизу) ці назви можуть подаватися в перекладі іншою мовою».

Незважаючи на загальне правило, згідно з яким усі посадові і службові особи державних органів мають застосовувати українську мову як мову офіційного спілкування при виконанні ними службових обов’язків, у чинному законодавстві окремо наголошується, що державною мовою зобов’язані володіти Президент України (ст. 103 Конституції України), урядовці (ст. 7 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»), професійні судді (ст. 127 Конституції України, ст. 64 Закону «Про судоустрій і статус суддів»), судді Конституційного Суду України (ст. 148 Конституції України, ст. 16 Закону України «Про Конституційний Суд України»), члени Вищої ради юстиції (ст. 6 Закону «Про Вищу раду юстиції»), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 5 Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»), члени Центральної виборчої комісії (ст. 7 Закону України «Про Центральну виборчу комісію»), секретарі окружних та дільничних виборчих комісій (ст. 26 Закону України «Про вибори народних депутатів України»), адвокати (ст. 2 Закону «Про адвокатуру»), нотаріуси (ст. 3 Закону «Про нотаріат»), спеціальний прокурор та спеціальний слідчий (ст. 173 Регламенту Верховної Ради України). З огляду на те, що засідання Верховної Ради України мають проводитися державною мовою (ч. 3 ст. 2 Регламенту Верховної Ради України), то й головуючий на такому засіданні (а це може бути Голова Верховної Ради, його Перший заступник або заступник) має володіти державною мовою на належному рівні.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про мови в Українській РСР» службові особи повинні володіти як українською, так і російською мовами, а в разі необхідності — й іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків.

При цьому незнання громадянином української або російської мови не може бути підставою для відмови йому у прийнятті на роботу Після прийняття на роботу службова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків. Проте у зазначеному Законі не встановлено, протягом якого саме строку службовець має оволодіти мовою роботи органу. Разом з тим, з огляду на особливості побудови конституційних норм, присвячених врегулюванню мовних відносин, п. 1 Перехідних положень Конституції України та на правову позицію Конституційного Суду України, висловлену ним у Рішенні від 14 грудня 1999 р., а також на певну незавершеність та нелогічність наведеної норми, навряд чи можна вважати вимогу ст. 6 Закону України «Про мови в Українській РСР» щодо володіння посадовцями і службовцями російською мовою конституційною.

За загальним правилом в Україні державною мовою здійснюється судочинство та складаються судові документи. Разом з тим особи, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді, заявляти клопотання, користуватися рідною мовою або мовою, якою вони володіють, а також послугами перекладача в порядку, встановленому відповідними кодексами (ст. 7 Цивільного процесуального кодексу України, ст. 15 Кодексу адміністративного судочинства України). Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, висловленої ним у Рішенні від 22 квітня 2008 р. (справа про мову судочинства), здійснення судочинства та складання судових документів державною мовою «жодним чином не обмежує права громадян, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, оскільки частина третя статті 10 Конституції України гарантує їм право користуватися у судовому процесі російською, іншими мовами національних меншин України».

Особливості використання мов у господарському судочинстві визначаються ст. 3 Господарського процесуального кодексу України та ст. 21 Закону «Про мови в Українській РСР».

Кримінальне судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості населення певної місцевості. Особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача в порядку, встановленому Кримінально-процесуальним кодексом. Слідчі і судові документи мають вручатися обвинуваченому в перекладі на його рідну мову або іншу мову, якою він володіє (ст. 19 Кримінально-процесуального кодексу України).

Громадяни мають право звертатися з заявами, зверненнями та пропозиціями до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об’єднань громадян, посадових осіб українською чи іншою мовою, прийнятною для сторін (ст. 6 Закону «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р.).

За українським законодавством фільми іноземного виробництва перед їх розповсюдженням в Україні обов’язково «повинні бути дубльовані або озвучені чи субтитровані державною мовою» (ч. 2 ст. 14 Закону України «Про кінематографію»). Конституційний Суд України вважає, що зазначене положення «необхідно розуміти так, що іноземні фільми не під лягають розповсюдженню та демонструванню в Україні, якщо вони не дубльовані або не озвучені чи не субтитровані державною мовою, а центральний орган виконавчої влади у галузі кінематографії не має права надавати суб’єктам кінематографії право на розповсюдження і демонстрування таких фільмів та видавати відповідне державне посвідчення» (Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2007 р. у справі про розповсюдження іноземних фільмів).

Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 9 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. однією з умов прийняття до українського громадянства визнається «володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування», що є свідченням зваженого, поміркованого і толерантного підходу, оскільки обов’язок володіти державною мовою або її розуміти, по- перше, покладається не на всіх громадян (а лише щодо тих осіб, які прагнуть набути українського громадянства шляхом натуралізації) , а, по-друге, й для таких осіб достатньо навіть не володіти державною мовою, а лише розуміти головний зміст інформаційного повідомлення, почутого чи прочитаного. 27 березня 2001 р.

Президент України своїм Указом № 215/2001 затвердив «Порядок провадження за заявами і