Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Володимир Степанович Сідак

Більше того, провідні соціалістичні партії України єднало програмне положення про недоцільність існування в недалекому майбутньому регулярних збройних сил як таких, що не потрібні демократичній державі і, безумовно, відімруть після перемоги соціалізму. Так, у програмі української соціал-демократії (УСДРП) наголошувалося на необхідності "заміни постійного війська народною міліцією". У програмі українських есерів, яку ухвалив II з'їзд УПСР у липні 1917 р., теж ішлося про "скасування постійної армії і заміну її народною міліцією". Українські соціалісти-федералісти (УПСФ) внесли до ухваленої у вересні 1917 р. програми положення про намір "перейти від регулярної армії до міліції". Програма партії соціалістів-самостійників (УПСС) також висувала вимогу "знесення постійного війська на Україні". Оскільки саме соціалістичні партії встановлювали політичний тон у Центральній Раді, неважко зрозуміти її зневажливе ставлення до проблем утворення постійних оборонних інституцій в Україні. 3 січня 1918 р. УЦР прийняла "Закон про створення народного війська", ухвалений Малою Радою [145].

Нехтування проблеми військового будівництва мало фатальні наслідки для України, особливо в умовах збройної агресії радянської Росії та українського радянського режиму проти УНР. На початку січня 1918 р. радянські війська розгорнули наступ на Лівобережну і Південну Україну. Почалася неприхована агресія радянської Росії проти УНР.

За таких умов 11 січня 1918 р. Центральна Рада оприлюднила свій Четвертий універсал, який проголошував повну державну самостійність України: "Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу" [146].

У боях з радянськими військами збройні формування УНР зазнали поразки. В січні 1918 р. пішов у відставку уряд В.Винниченка, розпочалося формування нового уряду (він отримав після виходу Четвертого універсалу назву Ради Народних Міністрів) під проводом В.Голубовича. Але перебуванню Центральної Ради в Києві залишились лічені дні. Радянські війська під командуванням М.Муравйова просувалися в напрямку на Київ. 16 січня у столиці спалахнуло підготовлене більшовиками повстання робітників. У ці ж дні "червоне" військо під залізничною станцією Крути наштовхнулося на героїчний опір кількасот необстріляних київських студентів і гімназистів, які майже всі загинули. М.Муравйов зазнав невдачі під час першого штурму Києва: вірні Центральній Раді військові частини мужньо захищали столицю. Тоді він наказав відкрити по місту вогонь з важких гармат. За цих умов Центральна Рада віддала розпорядження про евакуацію. Захопивши 26 січня 1918 р. столицю УНР, більшовицькі війська вчинили у місті масовий терор, у ході якого загинуло до 5 тис. осіб [147].

Як бачимо, керівництво Центральної Ради виявилося неспроможним налагодити конструктивну роботу по розбудові силових структур Української держави. Така ситуація викликала гостру критику з боку військових і політичних діячів національно-патріотичної орієнтації. Політика Центральної Ради, писав командир корпусу Січових Стрільців полковник Є.Коновалець, "вводить у краї замість ладу щораз більшу анархію, яка не тільки виключає організацію війська, але веде державу до неминучої руїни…". Розмірковуючи над причинами занедбаності справи військового будівництва в Україні доби Центральної Ради, один з організаторів Вільного козацтва С.Шемет зазначав: "Головну причину, чому українське державне діло… представляється в такім кустарнім, мало серйозним вигляді, треба бачити в тому, що… провід належав виключно і неподільно такій однобічній, майже виключно по професії літераторській, нечисленній групі людей, серед яких не були представлені найважливіші фахові групи і соціальні шари нації" [148].

Подальша розбудова збройних сил і спеціальних служб України тривала після повернення Центральної Ради до Києва на початку березня 1918 р. в умовах австро-німецької окупації України. Як відомо, Брестський мирний договір УНР з країнами Центрального блоку (27 січня 1918 р.) передбачав збройну допомогу УНР в боротьбі з радянськими військами та перебування великого австро-німецького військового контингенту в Україні.

Потрібно зауважити, що загроза агресії з боку радянської Росії залишалася постійно, хоча у підписаному нею в березні 1918 р. Брестському мирному договорі з країнами австро-німецького блоку був такий пункт: "Росія зобов'язується негайно укласти мир з Українською Народною Республікою і визнати мирний договір між цією державою та чотирма союзними державами. Українську територію негайно очистити від російського війська і російської червоної гвардії… Росія припиняє всяку агітацію чи пропаганду проти уряду чи публічних установ Української Народної Республіки" [149].

23 березня 1918 р. в Малій Раді з декларацією, котра подавалась до затвердження, від імені Ради міністрів виступив її Голова В.Голубович. В ній зазначається: "Завданням Військового міністерства є організація на демократичних основах такої регулярної армії, яка зможе потім перейти до міліційного принципу" [150].

У березні 1918 р. новий начальник Генерального штабу Армії УНР полковник О.Сливинський провів його структурну реорганізацію. Відтепер Генштаб складався з двох генерал-квартирмейстерств: перше з них займалося управлінням оперативною діяльністю армії, а друге — проблемами розбудови самих збройних сил. Крім цих головних підрозділів, Генштаб мав і окремі структури, що зобов'язані були забезпечувати армію конфіденційною службовою інформацією, а саме: "розвідковий" підвідділ на чолі з підполковником Колосовським і підвідділ закордонного зв'язку під керівництвом генерала О.Березовського, який мав організовувати роботу військового аташату УНР. Згідно з наказом військового міністра УНР від 11 квітня 1918 р. розвідувальний підрозділ отримав статус відділу 1-го генерал-квартирмейстерства [151]. За станом на 19 квітня 1918 р. зазначений розвідувальний (дослідчий) відділ за штатом мав такі посади: начальника, його помічника, двох офіцерів для доручень, двох перекладачів і одного урядовця [152].

Між офіцерами відділу існував певний розподіл службових обов'язків. Начальник відділу полковник Колосовський здійснював загальне керівництво роботою розвідувального підрозділу. Його помічник осавул Матвієнко мав у своїй