Аналітична історія України - Олександр Боргардт

З Полтави група військ колишнього жандармського полковника, тепер – щирого більшовика М. Муравьєва – іде на захід, та з’єднується у Бахмачі 27.01.1918 із західною групою російських військ, та вони разом ідуть на Київ. Де були на той час реґулярні війська УНР – українська історія якось тактовно промовчує. Може їх, під впливом пана Винниченка розпустили по домівках («нам не потрібна українська армія»), але мало не всю вагу російського наступу прийняли на себе оті півтисячі героїчних хлопців з-під Крут, більше 300 яких там і полягли. Адже вони протистояли 4000 озброєних по зуби більшовиків.

Одночасно було підняте 29.01.1918 російською п’ятою колоною «робітниче» повстання на «Арсеналі», яке вдалося придушити тільки 4.02. Захопивши Дарницю та блокувавши мости, більшовики 5.02 розпочинають артилерійське бомбардування міста, але ризикнуть вдертися до нього тільки 8.02, коли уряд УНР встигне збігти.

Більшовики обстрілювали місто з великих гармат, – «імєть цєлью цєркві і крупниє зданія», але не лише з власних. Більша частина була українських, від тих, хто мали би зупинити більшовиків, та… порозбіглися, навіть не сховавши або не знешкодивши гармати: дарунок для більшовиків, тепер усі вони стріляли по Києву. Вже це дає певне уявлення про те, що то була за УНР і чого варта; чому мало не весь захист Києва впав на плечі Студентського Куреня, несмертельних героїв з-під Крут.

Київ – то історичне місто, як вони самі кажуть – «мать городов русскіх», та навіть німці Гітлера якось це розуміли, не зловживаючи бомбардуваннями, але – це ж були всього тільки російські більшовики…

Та, й це було ще далеко не все. Потім із Дарниці до вокзалу прорвався більшовицький «бронєпоєзд», ним командував такий собі більшовик Полупанов, вулиця імені якого й досі, певно, існує в столиці незалежної України. Його особливим завданням було знищити домівку президента УНР, професора М. Грушевського на вулиці Паньковській. До неї було зовсім недалеко та тут били «прямой наводкой». Дім був – половина на половину. Одну займав М. Грушевський, другу – відомий український художник В. Кричевський. Обидва збирали предмети мистецтва та мали всесвітньо відомі зібрання. До того у М. Грушевського, як історика, був іще зібраний ним історичний архів, де були документи унікальної наукової цінності. Загинуло в полум’ї все. Адже, як відомо ще від М. Булґакова, то рукописи з московською брехнею не горять (і у воді не тонуть); а українські горять тим жвавіше, чим вони більш українські.

Мета? – мети не було; єдина мета – терор заради терору.

Збитки місту від цього обстрілу, ціллю якого був виключно терор бо, жодних там військових об’єктів у Києві не було, – ніхто спеціально не підраховував, але – сьогодні ми їх знаємо. Бо по тому був гетьманат, та була в Києві така добра українська людина, як Федір Ернст, мистецтвознавець; його перу належить чи не перша монографія про творчість Миколи Реріха.

Збитки мистецтву від наїзду більшовицьких банд були теж чималі, а тому з цього приводу було створено урядову комісію гетьманату, для якого культурні справи були не на останньому місці. До цієї комісії входив і Ф. Ернст, який пізніше підсумував усе в книзі «Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г.», Киев, 1918. Як бачите з наголовку – жодної політики, сама сутність справи.

Великих руйнувань зазнав відомий Михайлівський Золотоверхий монастир ХII ст., куди потрапило до цілі 7 великих фугасів. Десь п’ять таких влучень зазнала стіна Золотих воріт, 3 влучення отримала Андріївська церква Растреллі та аж 9 зазнав Старий Костьол. В Успенський собор на Печерську влучило аж 8 важких снарядів. Сильно пошкоджено було дзвінницю XVIII ст., роботи Йогана Шеделя. Пошкодили, як могли стару церкву св. Софії, про що Ф. Ернст пише в наступних словах:

Мимоволі здригаєшся, коли дивишся на слід снаряда, що вдарив у старовинний олтар св. Софії. Адже коли би той удар прийшовся на 2–3 аршини праворуч, то, мабуть, упала би Нерушима стіна, загинули би дорогоцінні мозаїки – краса і гордість світового мистецтва, що пережила суздальців, Батия, литовців, кримських татарів, уніатів.

Е-е-е, пане… І Батий, і татари (а уніати з литовцями, взагалі, ні до чого), то були люди: хіба можна порівнювати? Що в жодному разі не можна, це ми негайно та вичерпно покажемо. Зі слів того ж самого автора, який пише нам далі, що:

Хто не відвідав Терещенківського будинку у дні владарювання в Києві совєцької влади, той, звичайно, не може скласти для себе й приблизного поняття про розгром, учинений тут. Особливо тяжке враження справляли залишки чудових полотен першокласних художників, розірваних на шматки або безглуздо порубаних шабельними ударами. Багато картин було просто вирізано з рам ножами й шаблями – як вирізана була шкіра з сидінь стільців і крісел.

Так, так, все це дуже знайоме. Бо про те саме пишуть нам, наче змовившись і ті, хто навідав пєтєрбурзькі палаци, прикрашені шедеврами мистецтва, – де хоч раз побували «рєволюціонниє матроси». Значить, нічого не зробиш, – як то кажуть «профєссіональний почєрк ґоспод товаріщєй». Але, сутність речей пізнається у порівнянні. Тепер пригадаємо дещо наступні роки, скажімо, ту ж окупацію 1941–1944, коли в Києві перебували німецькі окупанти, гітлерівські «наці». Чи вони десь там «рвали на шматки» оті «полотна першокласних художників»? – щось не чули ми про це. Або, може це вони, німецькі наці, вирізували десь там «шкіру з крісел»? Знову ж, і про таке не чули.

Вони грабували, вивозили, але – безглузде нищення кращих творів людства? – це не для них. Адже, й вони були люди. Не те нице ніщо яке так пнулося стати всім. Так, німці були не дарунок, злі люди, а часом – і дуже злі, але – були люди. Так само як Батий, татари, уніати чи хто там іще з тих, що навідували св. Софію. Бо ж далеко не все, що ходить на двох ногах і розмовляє, – є людиною, що ж тут поробиш.

Продовжимо наше, аж як конструктивне порівняння. Гітлерівські наці визнавали в мистецтві той самий «соціалістічєскій рєалізм», що й російські більшовики; та зовсім не терпіли так званого модерну. Цей останній, незмінно, приписувано жидам або жидівським впливам та віднесено було до галузі так званого «ентартете кунст» – «звироднілого мистецтва». Але, чи таке знищували? – ніколи! У Мюнхені 1937 була навіть виставка подібного мистецтва, де було експоновано 730 картин. Після падіння Третього райху збереглося все, що не постраждало безпосередньо від військових дій.

Не так було з нелюдами, хоч за роки й вони