Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко
Половина міста по річку була в наших руках, а друга — в большевиків. Наступати в пішому ладі, і то в лоб, я не хотів, а в кінному ладі не міг, бо вислані патрулі не могли вишукати переходу через річку, яка розлилась і замерзла. Протримавши свою половину міста до вечора, полк вирушив назад у с. Деньги. За містом перерубали захоплену "чеку" та комуністів. Полк мав втрати: чотирьох козаків убитими, трьох поранених та 9 поранених коней. Ворог зазнав до 100 чоловік втрат.
У с. Деньги стали на спочинок. Лютий мороз. Маємо відомості від селян, що з Пирятина вийшли два полки ворожої піхоти в напрямку на Золотоношу. Всю ніч кінні роз'їзди на всіх шляхах, що вели до Золотоноші, освітлювали місцевість, але скрізь було спокійно.
Поворот на Правобережжя і похід на захід
16 лютого о 3-й годині ранку полк вирушив на м. Іркліїв. Мороз із вітром та снігова курява не давали можливості розкрити очі. Коні й люди зморені. Нарешті добрались до с. Загородище, що за півкілометра від Ірклієва. Стали на спочинок, зв'язалися з кіннотою отамана Тютюнника, яка стояла в Ірклієві. Від них довідалися, що Запорозька дивізія стоїть за 6 км від полку. Я вислав до Запорожців патруль.
Заночували. Ворога не чути.
Увечері зі штабу армії отримав наказ — перший за півтора місяця…
Полкові наказувалось повернути на правий берег Дніпра. В наказі для армії ч. 39 від 16 лютого говорилося про наслідки перебування на Лівобережжі й заповідався великий похід на захід.
"Наша армія — писалось у наказі, - перейшла на лівий берег Дніпра, де пробула чотири дні. За цей час ми зайняли Черкаси, Золотоношу і зробили велику агітаційну роботу. Селянство побачило, що наша армія існує. Після цього армія повинна перекинутись на правий берег Дніпра. Нашій армії знову доведеться відбути великий похід, котрий може протягтися до місяця, аза той час справа нашої армії повинна стати на державний шлях".
Поворот на Правобережжя… Це було великим ударом для всіх козаків Чорного полку. Ще в районі Умані отаман [Михайло] Омелянович-Павленко обіцяв мені рейд через усю Полтавщину і Харківщину. Про цю обіцянку знали козаки, і треба було докласти великих старань, аби нахилити їх до повороту на Правобережжя.
17 лютого вранці полк вишикувався перед штабом. Виїхав я наперед та, як завше, жартами з'ясував необхідність повороту. З похиленими головами рушили козаки на захід. Не чути стало ні пісні, ні жартів… Селянство теж поділяло смуток козаків, бо в усіх селах, де проходили, чути було: "Покидаєте нас?" На вечір полк прибув у с. Васютинці.
18 лютого о 7-й ранку вирушили далі. Знову перейшли Дніпро і пізно ввечері добрались до с. Чернявка, що над Тясмином, де і розташувалися. Село мале, бідне. Хатки обідрані, й тих не вистачало на полк.
20 лютого рушили далі на с. Грушківку через історичний Холодний Яр. Яке козацьке серце не завмирало, переходячи через р. Тясмин і ступаючи на доріжки Холодного Яру? Дух преславної, хоч і сумної, минувшини України витав над цим густим, непролазним лісом. Козаки з цікавістю розглядались навкруги. Балачки велись тільки про минуле. Імена [Максима] Залізняка та [Івана] Ґонти лунали в повітрі.
Ввечері розташувались на нічліг у с. Грушківка. Село велике і багате.
О 4-й ранку засурмили сідлання і за годину рушили далі. Під час вимаршу із Грушківки зломилась у гармати вісь. Не було жодної можливості направити, і як не тяжко було кидати, а довелося. Більшість гармашів зі слізьми на очах прощалася з нею, мов з улюбленою дівчиною. Справді, вона близько року, із самих Святецьких хуторів, вірно служила полкові. Не один раз кров козача її обливала. Колеса та щит були побиті кулями. Всю дорогу кінні козаки поминали свою гармату і навіть не глузували з гармашів, бо цілком поділяли їхню втрату.
21 лютого — денний спочинок у м. Ставидла. Люди й коні змучені великими переходами. Другого дня вирушили ми на с. Мала Виска. Там сталася пригода: наш роз'їзд, наткнувшись на кінноту повстанців, почав відходити кар'єром до полку. Услід почулися постріли.
Полк у цей час входив у містечко і, переплутавши повстанців з большевиками, прийняв їх у шаблі. Взявши в полон 12 чоловік, довідалися, що це повстанці отамана Андрія Гулого. Мали щастя гулівці, що не прийняв їх на кулемети, які жартів не знали.
4-ту сотню лишив я на цукроварні, аби взяла 400 пудів цукру, а полк пішов на Іфделівку, куди і прибув о годині 11-й ночі. Розташувалися. Село багате. Отаман Гулий з повстанцями приєднався до армії — його призначено командиром Запорозької дивізії, а його повстанці створили в дивізії курінь Низових запорожців.
24 лютого — денний спочинок. Надворі відлига. Біжить вода. Видно латки з чорною землею. Цього дня зі мною сталася пригода. Повертаючись зі штабу армії, випробував здобутого коня і пустив його кар'єром. Відірвалася підкова — і кінь разом зі мною впав на лід. Кінь вивихнув ногу, а я розбив голову. Це вже другий такий випадок, перший раз було у Ставищі. Нашвидкуруч ординарці забандажували хусткою, а поверх ще червоним поясом.
До штабу прибув весь мокрий і залитий кров'ю.
["Полковий лікар зробив перев'язку, — розповів Борис Монкевич, — але полковник Дяченко весь час тільки турбувався про свого коня і весь час від нього не відходив. Виявився в ньому козак, в його прив'язанні до коня"].
25 лютого о 4-й годині пополудню прибули ми до Добровеличківки. На шляху, що вів на Глодоси, на кару були виставлені мої ординарці. Коротка історія цих ординарців. Тих, з ким командири сотень не давали собі ради, я брав до себе, в мене вже були шовкові, бо знали, як легко про усміх, та ще легше про кулю з мого пістоля. В бою — незамінні, а у спокійний час треба було твердої руки. Того дня виявилося, що чотовий ординарців А. Бакало навчився підробляти мій підпис, щоб одержувати спирт із нашого складу для батареї. Опівночі почулися стріли з боку застави. Сурмач заграв "на сполох". Заторохкотів кулемет у заставі, раптом усе стихло. Дві сотні, що першими прибули на
