Про козацькі часи на Україні - Володимир Боніфатійович Антонович
Друга нація, польська, пішла іншим шляхом. Вона виділила із себе привілейований стан і дала йому спромогу все громадське добро забрати собі на потребу та й повернути на власну користь. Тут провідною ідеєю бачимо вже принцип аристократизму. Одначе Польща не обернулася на таку олігархію, яку бачимо, наприклад, у Венеціанській республіці у середніх віках, а являється вона зразком демократичної аристократії, хоч на перший погляд це здається і дивним.
Українському народові, що сидів посередині між польським та великоруським, прийшовся до типу третій принцип: принцип вічевий, принцип широкого демократизму і признання рівного політичного права задля кожної одиниці суспільства. Українському народові ніколи не довелося цілком і вповні виявити свою провідну ідею; йому доводилося лиш інстинктивно простувати до неї: у давнину, за княжих часів, вічевим, громадським та виборно-церковним устроєм, перегодом судовим устроєм у так званих копних судах; нарешті ж оця провідна ідея вельми рельєфно визначилася в козаччині, а ще виразніше із погляду запровадження й зреалізування її в житті - у Запорозькій Січі.
Не однаково легко кожну провідну ідею завести в життя: одну легше, другу тяжче; трудніш за все ту, що стоїть найближче до вселюдського ідеалу. Найлегше завести в життя ідею авторитету влади, - коли народ зрікається особистої волі і віддає себе на волю того, хто зумів у свої руки забрати більшу силу. Трудніш завести до життя ідею аристократизму, і тут державний устрій здіймає із народу обов'язок кермувати власним життям і призвичаює суспільність коритися тим, що так чи інакше вибиваються вгору понад народною масою. Цей устрій, нівечачи в народі почуття власних прав, найбільш сприяє запровадженню аристократичного стану; і от привілейована частина нехтує права другої частини суспільства, і тоді неминуче вже повинна виникнути боротьба між станами суспільства; така боротьба часом доводить навіть до зруйнування держави. Історія Польщі дає нам яскравий зразок такої колізії.
Геть трудніш іще впровадити в життя демократичний принцип. На те, щоби принцип демократизму набрався переважної сили.і значення, треба, щоб громадська маса досягла високого ступеня культурного розвитку та щиро переконалася у правдивості ідеї; треба ще й з-поміж усіх громадських станів великих особистих жертв на користь ідеї. При низькому ступені культури, коли над громадськими інтересами панує переважно особиста вигода окремих людей та станів, демократія не має способу розвинутись та взяти гору. Доказ на це подає нам найяскравіший момент в історії козаччини - Хмельниччина, коли історичні обставини сприяли найліпше, одначе ж увести в життя провідну ідею українського народу не довелося, бо на те не стало культурного розвитку, переконань та витривалості. Недостача цивілізації визначається тут у двох напрямках: у першім бачимо, що особистий егоїзм бере перевагу над громадською справою, - егоїзм той виявився пильнуванням старшини зробитися шляхтою, силкуванням урядників захопити чужі землі, повернути козаків на посполитих та обернути в кріпаків. Кожен запобігає собі протекції у центральної влади, не перебираючи у способах; наприклад, без сорому уживають доносів, поклепу, брехень і т. ін., і тим загальна справа занапащується.
А з другого боку, недостача цивілізації не давала конкретними виразами висловити народні бажання. Бачимо, що тогочасна суспільність не вміє скодифікувати своєнародного звичаєвого права, до якого козацтво вдавалося в потребі, тим-то суспільство і мусило звертатися знов до правничого чужого і ворожого кодексу, до Статуту Литовського, що затверджував становий, шляхетський лад, який, властиво, і викликав боротьбу. Отже, і бачимо, що велика внутрішня дисципліна потрібна для того, щоб демократичний принцип довести до діла.
Трагічна розв'язка історії України викликана тим, що український народ ніколи не міг виробити ані грунтовної цивілізації, ані міцної власної дисципліни; бо ті, що ставали на чолі його та бралися піклуватись народною долею, мали у собі вельми недостатній запас культури.
Ми збочили на теоретично-філософське поле тому, що історію України будемо студіювати із цього погляду.
ПЕРША ГЛАВА
Спроби вчених вияснити родовід козаччини. Козаки - стан місцевий. Т. зв. служби за часів Великого Князівства Литовського. Перші історичні звістки про козаків. Перші козацькі ватажки.
Щоб зрозуміти початок козаччини, треба зробити огляд попередньої історії краю, заки виникла козаччина, інакше трудно тямити, звідкіль і яким чином з'явилися козаки.
В історії України маємо довгий час - цілих дві сотні років, - такий, задля якого зовсім бракує джерел. Тим-то, щоб з'ясувати родовід козаччини, вчені становили різні гіпотези, серед яких дуже трудно розібратися. Коло цього ми не будемо спинятись, а лишень звернемо увагу на декотрі гіпотези, якими користувалися історики на те, щоб вияснити родовід козацького стану.
У XVII ст. і наші й чужі письменники, трактуючи цю справу, йшли більш за все стежкою філології (тоді була така мода в науці). Візьмуть, було, ймення козацького стану і прирівнюють до того чи до іншого ймення якого-небудь народу. Такий спосіб вельми легкий, хоч одне слово само по собі нічого не значить і не може служити доказом родоводу. Чи не було б дуже чудним, коли б ми, наприклад, заходилися наближати народ Галичини до іспанців тільки через те, що в Іспанії є провінція Галіція, або почали б доводити тожсамість німецького народу з алеманами тільки через те, що французи називають німців алеманами? Письменники, що вживали таких заходів, дуже простосердно виясняли родовід козаків. До таких письменників перш усього належать два поляки XVII ст.: Пясецький і Коховський, сучасники Богдана Хмельницького. Вони прирівнюють слово козак до слова коза; із останнього, на їх думку, вийшла назва козаків, бо козаки, мовляв, на своїх конях були такі прудкі, як ті кози.
Більшого клопоту наробили ті історики, що назву «козак» наближували до назви таких народів, про яких нічого певного не знаємо. Так от, письменники XVIII ст. Грабянка, а за ним і Рігельман, назву «козак» виводили від хозар, що переселилися на Україну під час нападу монголів. Але ж про козаків маємо звістки тільки з XVI ст., а де ж вони були від XI до XVI ст.?
Ян Потоцький заходжувався довести, що козаки - це нащадки тих косогів, яких Мстислав Володимиренко в XI ст. переселив на Чернігівщину. За Потоцьким пішов і російський історик Татищев. З того, що великороси за часів, наприклад, Петра І називали козаків черкасами, він придумав таку гіпотезу. В Єгипті, каже він, було місто Черказ;
