«Ілюстрована Історія України» - Михайло Сергійович Грушевський
Се вже одначе ппнїйша історія, а тепер Володимир, знищивши Рогволода, а може й іще декого з сусідніх князів, їдо держали руку Ярополка, рушає походом на Київ. Ярополк не був готов до війни й замкнув ся в Київі. Але Володимир знайшов зрадника між Ярополко-вими боярами. Блуда на імя. Обіцяв йому всяку честь—буду, каже, мати тебе за батька, аби поміг менї кінець братови зробити, і Блуд здав ся на те. Щоб лекше віддати Ярополка в руки Володимира, намовив його утїкти з Київа до маленького городка Роднї, що стояв коло теперішнього Канева—мовляв там буде йому безпечнійше. Ярополк послухав, але через се впав іще в гіршу біду, бо в Роднї скоро не стало припасу, почав ся великий голод, так що прислівє таке зложило ся: „біда як в Роднї". Блуд почав тепер намовляти Ярополка піддати ся братови: однаково, каже, не можеш його перебороти—бачиш, скільки має війска?! Ярополк послухав; даремно иньший боярин, вірний йому, радив утїкти до Печенігів та від них взяти поміч — Ярополк постановив іти до Володимира й покорити ся, та просити якоїсь волости з його руки. Блуд же зараз післав повідомити Володимира: „чиню твою йолю, приведу до тебе Ярополка, приладь усе, щоб його убити". Володимир приготовив: як Ярополк ішов до нього, при дверях стояли два Варяги, Блуд зачинив за Ярополком двери, щоб його люде не могли прибігти на поміч, а ті Варяги взяли Ярополка на мечі й закололи його.
Так Володимир опанував волости братнї, а потім заходив ся зібрати під своєю властю й иньші землі. Кілька лїт пішло на се збираннє Руської держави; в літописях зістали ся звістки тільки про деякі походи його: на Вятичів, на Радимичів, в теперішню Галичину, котру він тїснїйше звязав з Київською державою, і на ріжні сусїднї племена. Тільки з звісток про волости, роздані Володимиром його синам, бачимо, яке велике діло в тім часі довершив Володимир. Еін позбирав землї й волости, що були залежні від Київа, поскидав тих „світлих і великих князів", що сиділи тут і не конче хотїли слухати ся молодих кня-зїв київських, та на місце їх посадив своїх синів. Примучив непослушні племена, повідбирав землї, що за останні часи захопили були сусіди, і тих сусїдів присмирив. А щоб землї Руської держави тїснїйше звяза-ти, власне ото розсадив по них своїх синів. Мав їх багато, бо був великий женолюбець. За молоду розсаджував тих синів, під опікою довірених боярів, як сам за молодого віку правив в Новгороді. Посадив, кажуть наші джерела, в Новгороді Ярослава, потім Вишеслава, у Пскові Судислава, у Полоцьку Ізяслава, у Смоленску Станислава, у Турові Святополка, у Володимирі на Волини (мабуть разом з Галичиною і пограничем польським) Всеволода, в Тмутороканї (над землями подонськими, кримськими і кавказьким пограничем) Мстислава, у Ростові (в землях горішньої Волги) Ярослава, а потім Бориса, у Муромі (в землех по ріцї Оці) Гліба. В управі самого Володимира зістав ся центр українських земель, середнє Подніпрове, та може ще деякі новоприборкані землї.
Мусїла ся робота коло „збирання Руської землї" коштувати богато війни, богато крови: бачили ми, яким суворим, навіть лютим малюють Володимира оповідання про молоді його роки і перші лїта його полї-тичної діяльности; роблять вони се погроху й умисно, аби тим виразнїйше виступила зміна, коли Володимир перейшов на християнську віру, став лагідний і ласкавий. Але безперечно таки перша половина князювання Володимира була дуже крівава. Та скріпивши державну будову силою і страхом, убийствами і війнами, він не вдоволив ся тим, а подбав звязати землї своєї держави звязками внутрішніми, добровільними, а не насильними. Вже отеє саме, що він на місце чужих на-містників і князів, або далеких свояків, котрих звязь з київським княжилі родом ослабла і призабула ся, розсадив своїх рідних синів, мало велику вагу в дальших відносинах. З сього часу починаєть ся династична ідея в землях Київської держави: князї потомки Володимира з свого боку (в своїм інтересі), а дружина й громадянство—з свого (також з певних своїх інтересів) ширять, розвивають і скріпляють гадку, що землі Руської держави—се спільне добро роду Володимирового, він його мусить пильнувати, але тільки Володимирові потомки мають ним володіти: не має тут бути ніяких иньших князів, тільки Володимирове потомство, і кождий з князів його потемків мусить мати для себе якусь волость в сих землях. Ся „династична ідея" мала велике значіннє і справді звязувала певним внутрішнім звязком, почутем одности і спільности (солідарности) сі землі протягом цілих віків. Але сар візантийський був їй за хрещеного батька; одначе в записках константинопольського цісарського двору описуеть ся докладно, як приймали її, але про хрестини нема згадки, і видно з того, що хрестила ся вона таки в Киіві. Намовляла й сина свого Святослава хрестити ся, але тому се не підходило. За те сини його, що виростали в Киіві при старій бабці, з дитячих літ могли вже набрати ся дещо християнства, між ними й Володимир. Але минуло богато літ, поки він, упорядку вавши справи своєї держави, взяв ся до поширення християнства.
Літописна повість представляє справу так, що до Володимира приходили з ріжних країв місіонери й намовляли його на свою віру: Волгари на магометанську, Хозари на жидівську, Німці на католицьку, Греки на православну. Володимир порішив сам випробувати, котра крім неї увів Володимир в житє своєї держави ще иньші могутні внутрішні звязки—релігійні й культурні, а то через розповсюдненнє нової віри—християнства, що стало релігією державною, правительственною в землях Київської держави.
25. Християнство