Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька - Данило Борисович Яневський

Більше того, так воно й було насправді.

Розгорнуту відповідь на поставлене запитання дістаємо з документа «Звіт Крайового проводу ОУН до Степана Бандери» (без дати). З нього дізнаємося: всього на «Західних Українських Землях» (за термінологією ОУН) було 200 адміністративних районів, у них членів ОУН – 2000 в Луцькій області, 3000 – у Рівненській, 5000 – у Львівській, 6000 – у Тернопільській, до 1000 – в Станіславській, до 500 – у Чернівецькій, до 1000 – в Дрогобицькій, Львів-місто – до 1200. Отже, маємо в підсумку 20 000 партійців у 3300 станицях ОУН.[51] Автор документа – крайовий провідник ЗУЗ Іван Климів (Леґенда). Підкреслюю: йдеться саме про Західні Українські Землі, територію сучасної Західної України, щільно обсажену НКВС, СД та гестапо, територію, на якій не вщухали масові репресії проти місцевого населення, насамперед проти активістів політичних партій, громадських організацій і т. д.

Цифра в 20 000 оунівців на довгі роки усталилася в науковій та популярній літературі. Наприклад, саме на цю цифру натрапляємо, зокрема, у популярній розповіді Галини Ґордасевич. Без посилання на першоджерело і без тіні сумніву вона стверджувала: «за деякими, даними, чисельність ОУН до початку Другої світової війни… досягала 20 тис. осіб».[52] Авторитетний Іван Патриляк, у свою чергу пише: «на 1 вересня 1940 р. крайовій екзекутиві у Львові підпорядковувалося 5500 бойовиків, які готувалися до повстання».[53]

Готувалися ці п'ять з половиною тисяч бойовиків, очевидно, просто перед носом у місцевих осередків НКВС, НКДБ, партійних, радянських, комсомольських активістів та всієї мережі їх добровільних помічників та інформаторів. Натомість Наркомат держбезпеки, який безпосередньо опікувався викорененням ворожого до СРСР «елемента», зокрема українського націоналістичного підпілля, оперував якісно іншими даними. В «Доповідній записці НКДБ УРСР першому секретареві ЦК КП(б)У Хрущову про заходи по ліквідації бази ОУН у західних областях УРСР» (документ датовано «не раніше 15 квітня 1941 р».) чорним по білому написано: «Основну силу ОУН складає ядро нелегалів, який у теперішній час у західних областях УРСР нараховано 1000 осіб».[54] Підписав документ міністр держбезпеки УРСР, один з найактивніших катів українського народу, українець Павло Мешик.

У той самий час, у тому самому місці, ті самі українські націоналісти (правда, лише ті, хто визнавали за легітимного керівника ОУН Андрія Мельника) мали цілком інші проблеми. Наведу висновок сучасного дослідника, який, у свою чергу, посилається на свідчення провідного діяча «мельниківської» частини Організації Петра Мірчука. Останній і собі, посилаючись «на невказані джерела», заявляв, «що ПУН видав навіть наказ про саморозпуск ОУН на Західній Україні». Можливо, висловлює у зв'язку з цим припущення Т. Гривул, таке твердження базовано на свідченні видання «За українську державність!», яке, своєю чергою, навело вказівку секретаря ПУН Ярослава Барановського Володимирові Тимчію, тогочасному провіднику Крайового проводу ОУН ЗУЗ: «розпустити організацію, бо ситуація "безвиглядна"». Дата – літо 1941 р. (виділення наше. – Д.Я.).[55]

«Літо» – період досить тривалий. Особливо літо 1941-го. На кінець серпня ситуація від початку червня відрізнялася радикально. Але, як мені здається, не настільки, аби «розпускати» цілу організацію в ключовому для ОУН терені!

Щось подібне переживали і бандерівці. Правда, півтора роками раніше. Микола Климишин, який щойно звільнився з польської в'язниці (в грудні 1941 р. став членом РП ОУН), стан львівської організації наприкінці 1939 р. оцінив у таких словах: «Але в Організації панувала в той час незвичайна безплановість і дезорієнтація, бо ніхто не міг знайти напрямної, що і як починати. Єдиним порятунком було те, до чого Організація привикла за весь час свого існування».[56] До чого вона «привикла» – не пояснив.

Не пояснив Микола Климишин й іншого. А саме: звідки він запозичив інформацію, яку цитує Т. Гривул? Адже до вересня 1939 p. сам Климишин відбував довічне ув'язнення, а у вересні 1941 р. був заарештований німцями і перебував у невільному стані до кінця