Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
У світі держав на південь від Сахари, — попри Нове партнерство в інтересах розвитку Африки (NEPAD) ініціативних державних діячів Африки і створення Африканського союзу (AU), — кожна держава переймається щонайбільше своїми внутрішніми і міждержавними конфліктами, замість працювати гуртом задля подолання відставання у розвитку континенту і забезпечення активної ролі Африки в глобалізованому світі з політичного, економічного, культурного та соціального погляду. Тим не менше, було б страшенно недалекоглядно, історично безвідповідально і злочинно недбало з точки зору політики безпеки для Європи списувати цей сусідній континент у політичному і економічному плані, або й легковажити як неістотний для політики в XX столітті. Таке ставлення до африканського континенту якраз із боку європейців, якби ті так чи так не звертали на нього уваги, варте було б не лише морального осуду, бо Європа не може і не мусить ухилятися від своєї історичної відповідальності за конфлікти і стихійні лиха в Африці. Проте безвідповідальне ставлення видавалося б, приміром, вельми нерозумним і з геополітичних причин, адже Європа сусідить із Африкою, а кризи і конфлікти в країнах Африки на південь від Сахари неминуче зачіпають світ держав у північній частині континенту. Події 11 вересня недвозначно дали зрозуміти, що просторова відстань у глобалізованому світі — поняття доволі умовне[69]. Просто списати цей величезний континент із його величезними проблемами і забути для європейської безпеки було б, отже, у XXI столітті дуже ризиковано, бо припущення, що кризи й стихійні лиха в Африці не досягають великої землі, а надто берегів Старого світу, виправдати важкувато[70].
Відколи в Південній Африці 1992 року відійшов у минуле білий режим апартеїду, можна вважати, що доба революційного антиколоніалізму й національно-визвольного руху в Африці скінчилася. Проблема багатьох африканських країн і досі полягає в тому, що в їхньому випадку йдеться не про національні держави зі своєю історією, а про країни, створені за кілька років наприкінці XIX століття колоніальними державами з урахуванням їхніх інтересів і, по суті, без огляду на історично посталі реалії етнічних кордонів і конфліктів. «У XIX столітті кілька країн, здебільшого розташованих у Північній Атлантиці, до смішного просто завоювали решту неєвропейського світу», — слушно констатував Ерік Гобсбаум[71]. Тоді, у фазі «високого імперіалізму» 1885-1914 рр., «стався поділ Африки як безжальний акт політичного злиття сотень квазідержавних місцевостей і племінних влад у сорок країн за умови довільного зазначення кордонів»[72]. Деякі африканські країни наразі переживають другу дуже сильну «внутрішню» деколонізацію, в процесі якої протиріччя у створених колоніальними силами державах часто-густо переростають у громадянські війни. У разі війни ці конфлікти можуть навіть загрожувати територіальному єднанню, а