Українська література » Наука, Освіта » Записки шкільного психолога - Вікторія Валеріївна Горбунова

Записки шкільного психолога - Вікторія Валеріївна Горбунова

Читаємо онлайн Записки шкільного психолога - Вікторія Валеріївна Горбунова
суворi iнструкцiї та стандартизованi дiагностичнi процедури, комiсiя - це лотерея. Причому, в усiх смислах. Дiти з однаковими порушеннями можуть отримати рiзнi дiагнози, з рiзними - однаковi. Можливiсть навчатися у загальноосвiтнiй школi не завжди iде на користь дитинi, якiй могло би бути краще у спецiнтернатi, i навпаки. Але найгiрше, що може бути, - це нетолерантнiсть членiв комiсiї, їхнє недбале ставлення до маленьких доль, якi вони вирiшують. Саме це з нами i сталося.

- Сашко Дубченко, заходьте, - чуємо казенний голос комiсiйного секретаря.

- Ну, з Богом, - видихає Iванна Костянтинiвна i ми йдемо у прочиненi дверi.

Завелика i вiд того порожня кiмната, пiд вiкном зiставленi у довжелезний ряд столи, за ними люди: жiнка iз вибiленим волоссям i яскраво фарбованими губами поряд iз табличкою «педiатр»; ще одна лiкарка за табличкою «невропатолог» зiщулилась, вдивляється в Сашковi документи; двоє психологiв - дiвчата мого вiку, одну знаю, вчилася роком ранiше, вражень жодних; лiтня вчителька початкових класiв та змучена життям секретарка. Всi сидять близенько, нiби мiсць не вистачає, а далi - кiлька порожнiх столiв, позначених табличками «логопед», «дефектолог», «юрисконсульт», «тифлопедагог», «сурдопедагог», - сюр, комiсiя невидимок! Спиною, точнiше, задом до нас, спираючись на стiл i щось розповiдаючи жiнкам, стоїть чоловiк. Видно лише його лису голову зi склеєними вiд поту пасмами рудуватого волосся.

- Жорж Романович, - кокетує педiаторка у вiдповiдь на непристойний жарт про те, що всi хвороби - вiд задоволення, i лише лупа - вiд Head amp;Shoulders, - що ви таке кажете, ви ж психiатр, хiба вам знайомi iншi хвороби?

- Ха-ха, Олєнька, - противно хихоче i апелює до власного досвiду Жорж Романович, - повiрте менi, секс це, блiн…

- Вибачте, - кажу, - тут дитина на комiсiю, нас щойно викликали.

Психiатр розвертається i демонструє своє неголене спiтнiле обличчя. Прищулює очi i дивиться на Сашка так, що бiдне дитя впивається нiгтиками в мою руку. Пiдходить, бере рукою iз пожовклими вiд нiкотину пальцями хлопчика за пiдборiддя i прямо в обличчя видихає:

- По лицю видно - дебиляка! - повертається до комiсiї, картинно зiтхає i видає ще одне риторичне. - Гуманнiше - вбити!

Моє ненависне «кого?!» застигає на пiввильотi. Iванна Костянтинiвна дивиться так, що аж дух перехоплює. Вона забирає Сашкову руку, пiдштовхує нас до виходу i з натиском каже:

- Зачекайте, за дверима!

Мабуть, грюкiт дверей, пiдсилений протягом, ще довго вiдлунював у головах комiсiї, адже я вклала в нього всю силу свого бажання ляснути ту потвору у бiлому халатi по пицi.

Через кiлька хвилин нас знову запросили. Сашко, який так i не зрозумiв що сталося, старанно вiдповiдав на усi питання, розв'язував задачки i читав вiршики. Розгублений, вiн показав себе не з найкращого боку.

Комiсiйний вирок, передбачуваний ще з першої реакцiї шанованого в мiстi психiатра, був одностайний.

Ми мовчки дiйшли до маршрутки, доїхали до потрiбної зупинки i вiдвели Сашка до пiд'їзду. Той боязко посмiхнувся i сказав, що обов'язково зайде. Ступив кiлька крокiв, повернувся i розплакався:

- Я поганий, так? Вам поставили двiйку?

Р. S. Наш вихованець вже давно зник у темнiй прохолодi пiд'їзду, а ми все стояли i мовчки дивилися йому услiд. Нарештi Iванна Костянтинiвна промовила: - Молодець, що стрималась, iнакше було б гiрше. Пам'ятаєш: «Перш за все - iнтереси дитини». А декого i справдi гуманнiше - вбити!
СТРАХ ТЕМРЯВИ

I допомога буває слiпою

У школу прийшла весна. Її першою ознакою стали розхристанi та розчервонiлi дитячi табуни, що, лишень дзвоник, - вилiтають з-за парт i мчать на двiр до першого сонечка. Вереск, смiх, тупотiння, а разом з ними зростає i травмонебезпечнiсть шкiльних коридорiв.

Вiдчиняючи дверi логопедичного кабiнету, я, заражена весняним божевiллям, бачу картину, вiд якої враз падає рiвень гормонiв радостi. За маленьким дитячим столом, обiпершись напруженими лiктиками та ховаючи обличчя в долонях, плаче якесь школя. Iванна Костянтинiвна, знiяковiла й стривожена, сидить поряд, намагаючись обiйняти, сказати щось заспокiйливе. Кожен її доторк провокує нову хвилю тремтiння й слiз, хлопчик заходиться плачем, не чуючи жодного слова.

Вiдчуваючи сором за щойно пережиту весняну ейфорiю, я прошу дозволу увiйти i тихо, майже навшпиньках, пiдходжу.

Iванна Костянтинiвна питає очима: «Що робити?» i вiдразу стенає плечима, мовляв, заспокоєння не допомагають. Прошу жестом пiдвестись та вiдiйти вбiк, кладу перед хлопчиком мандарин, а сама йду у кiнець класу та сiдаю за стiл поряд iз логопедом.

- Нехай побуде сам, - шепочу на вухо. - А що сталося?

- Сама не знаю. Зайшов, чемно привiтався, сказав, що хоче поговорити i раптом став заїкатись, а потiм оце…

Сидимо. Мовчимо. Боїмося потривожити тишу, яка ледь чутно переривається схлипуваннями. Кабiнетом повзе запах мандарину, хлоп'я старанно оббирає шкiрку вологими вiд слiз руками, шморгає носом, розтирає рукавом червонi очi. Раптом пiдводиться, йде до нас i простягає долоню, на якiй лежать двi напiврозчавленi дольки, - все, що залишилось.

- Їж сам, ми не хочемо, - каже Iванна Костянтинiвна i швидко вiдмовляється вiд своїх слiв, попереджаючи нову хвилю слiз. - Дякую, дякую!

- Як тебе звуть? - питаю.

- Бббогдан, - схлипує хлопча, тягнучи перший звук.

- Смачний мандарин? Хочеш ще?

Хлопчик киває, посмiхається, на його щiчках вимальовуються двi кумеднi ямочки i вiн сам стає схожим на невеличкий помаранч. Богдан сiдає бiля нас, я витягаю з сумки ще один мандарин, ми його оббираємо i вже усi разом їмо.

- Сма-а-ачно, - нарештi промовляє хлопча i раптом заявляє: - Я не хочу заїкатись!

Зрозумiвши у чому справа, ми переглянулись. Iванна Костянтинiвна сказала:

- Гаразд, ми тобi допоможемо!

Виконати цю обiцянку виявилося не так вже й просто. Заїкання - складне порушення мовлення, причин якого може бути безлiч. Це i спадковiсть, i органiчнi ураження мозку, i психологiчне травмування. Достеменно встановити витоки проблем хлопчика нам так i не вдалося.

Його батьки, iнтелiгентнi врiвноваженi люди, iнженери за освiтою, не пам'ятали жодного подiбного випадку в своїх родинах. Електрографiчнi дослiдження, взятi з медичної картки, свiдчили про нормальний стан мозку та судин дитини. Стосовно психологiчного клiмату в родинi - все нiби гаразд. В сiм'ї, окрiм Богдана, є ще на чотири роки старша сестричка, Iринка. Вона також вчиться у нашiй школi, вiдмiнниця, улюблениця вчителiв, непогано ладнає з однокласниками. Дiвчинка пiклується про братика, вiдводить та забирає його зi школи, готує бутерброди, робить домашнi завдання. Стосунки мiж дiтьми звичайнi: то сваряться, то миряться. Богдан любить сестричку, сумує, коли влiтку їх розвозять по бабусях, готує величезнi пакети солодощiв та iграшок до їхньої зустрiчi. У школi хлопчиковi важко, але то є наслiдок, а не

Відгуки про книгу Записки шкільного психолога - Вікторія Валеріївна Горбунова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: