Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов

Для проведення прогресивної технічної політики на галузевих підприємствах, підпорядкованих ВРНГ СРСР, були створені галузеві державні комітети. Поряд із ними створювалися виробничі державні комітети (газової промисловості, середнього машинобудування, енергетики), яким, на відміну від галузевих, підпорядковувалися підприємства певної галузі. Голови держкомітетів наділялися правами міністрів СРСР. Але всі ці заходи лише ускладнили становище.

Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про поліпшення управління промисловістю» від 30 вересня 1965 р. раднаргоспи були ліквідовані. Управління промисловістю знову почало здійснюватися за галузевим принципом через загальносоюзні та союзно-республіканські міністерства. Заходи, передбачені зазначеною постановою, були закріплені в загальносоюзному Законі від 2 жовтня 1965 р. «Про зміну системи органів управління промисловістю і перетворення деяких інших органів державного управління» та однойменному законі УРСР від 23 жовтня 1956 р.

У 1954 р. відзначалось 300-річчя возз’єднання України з Росією. У січні 1954 р. Кам’янець-Подільську область було перейменовано у Хмельницьку, а обласний центр, стародавнє українське місто Проскурів, — у м. Хмельницький.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. було затверджене спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР та Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області із складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки. Передача обґрунтовувалася, як зазначалося в Указі, спільністю економіки, територіальною близькістю, тісними господарськими й культурними зв’язками між Кримською областю та Українською РСР. Законом СРСР «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до Української РСР» від 26 квітня 1954 р. вказаний вище Указ було затверджено і внесено відповідні зміни у статті 22 і 23 Конституції СРСР.

Враховуючи, що цей факт по-різному трактується в історичній та соціально-політичній літературі, зазначимо, що зміна територіального устрою союзних республік відбулася у повній відповідності до норм чинних на той час Конституцій РРФСР та УРСР, Конституції СРСР, зокрема, статей 14, 18, 146. Процедура прийняття рішення також відповідає правовим нормам, що існували на той час. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р., Закон СРСР від 26 квітня 1954 р. про передачу Кримської області із складу РРФСР до Української РСР є легітимними правовими актами радянської влади.

Перші повоєнні вибори до місцевих Рад депутатів трудящих відбулися 21 грудня 1947 р. Діяльність місцевих органів влади пожвавилась після ХХ з’їзду КПРС. Цьому сприяла, зокрема, постанова ЦК КПРС від 22 січня 1957 р. «Про поліпшення діяльності рад депутатів трудящих і зміцнення їх зв’язків з масами». Розширювалися права органів місцевої влади, зокрема, у питаннях планування, будівництва, бюджетно-фінансовій сфері та ін. Президією Верховної Ради УРСР 31 травня 1957 р. були затверджені Положення про обласні, районні, міські, районні у місті, селищні і сільські Ради депутатів трудящих, а також Положення про постійні комісії місцевих Рад депутатів трудящих.

У цих документах регламентувалося правове становище місцевих органів державної влади, повноваження і функції кожної ланки Рад в соціально-економічному та культурному житті адміністративно-територіальних одиниць, роль постійних комісій у місцевому управлінні. Розширилась компетенція виконкомів місцевих Рад у вирішенні ряду господарських і соціально-культурних питань, збільшилась кількість постійних і тимчасових комісій, почали діяти вуличні, будинкові комітети, органи народного контролю. Кількість депутатів місцевих Рад збільшилася з 322,6 тис. у 1950 р. до 381,5 у 1959 р. Потягом 1962–1963 рр. до відання місцевих Рад було передано значну частину житлового фонду, а також підприємства побутового обслуговування населення.

У грудні 1962 р. обласні Ради були поділені за виробничою ознакою на сільські і промислові. Негативні наслідки поділу, що руйнував єдність рад, виявилися очевидними. Невдовзі, після відставки М. Хрущова, його було скасовано.

Реорганізація державного життя у повоєнний період торкалася судових та правоохоронних органів. Після скасування у вересні 1945 р. широкої юрисдикції військових трибуналів відновилася в повному обсязі юрисдикція народних, обласних судів та Верховного Суду України.

У 1947 р. Верховна Рада УРСР обрала на п’ять років новий склад Верховного Суду. Протягом 1947–1948 рр. сесіями обласних Рад депутатів трудящих строком на п’ять років було обрано нові склади обласних судів. 30 січня 1949 р. уперше відповідно до Конституції УРСР (ст. 108) і Закону СРСР про судоустрій 1938 р. проводилися вибори народних судів громадянами району на основі загального, прямого і рівного права при таємному голосуванні. Порядок виборів детально визначався у Положенні про вибори народних судів від 10 жовтня 1948 р. Народні судді та народні засідателі обиралися на три роки. Для кандидатів установлювався віковий ценз у 23 роки.

Скасовувався порядок накладання стягнень на суддів у дисциплінарному порядку (їх накладали міністр юстиції, голови облуправлінь юстиції, голови обласних та крайових судів). За Положенням про дисциплінарну відповідальність суддів від 15 липня 1948 р., право накладати стягнення на суддів надавалося спеціальним колегіям у дисциплінарних справах при обласних і Верховному Судах.

Унаслідок реформування управління судовою системою у травні 1956 р. були ліквідовані Міністерство юстиції СРСР та обласні й крайові управління юстиції. Мін’юст УРСР, як і інших республік, отримав статус союзно-республіканського Міністерства. На обласні суди покладалися невластиві для судових органів функції керівництва нотаріальними конторами, виконанням судових рішень і вироків у частині майнових стягнень, контролю за всією діяльністю народних судів, проведення в них ревізій. Народні суди отримали право призначення судових виконавців. Проте спроба децентралізувати управління судовою системою виявилася невдалою, і в 1962 р. поновився попередній порядок загального керівництва судами з боку Мін’юста та його органів.

За новим Положенням про Верховний Суд СРСР від 12 лютого 1957 р., вищому органу радянської судової системи надавалося право законодавчої ініціативи. Важливою складовою роботи Верховного Суду СРСР стала аналітично-роз’яснювальна діяльність (аналіз та узагальнення судової практики, надання роз’яснень судам з питань застосування законодавства при розгляді судових справ). Наглядові ж функції Верховного Суду скорочувалися: переважна більшість наглядових проваджень здійснювалася на республіканському рівні. До складу Верховного Суду СРСР входили: пленум Верховного Суду, Судова колегія з цивільних справ, Судова колегія з кримінальних справ, Воєнна колегія. Членами Верховного Суду СРСР за посадою ставали також голови верховних судів союзних республік.

Завдання правосуддя та нові засади реформування судової системи визначили прийняті наприкінці 1958 р. Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік та Закон про судоустрій УРСР від 30 червня 1960 р. Зміни торкалися, передусім, організації і діяльності низової ланки судової системи. Замість дільничної системи народних судів встановлювалися єдині народні суди району чи міста, які тепер обиралися не на три, а на п’ять років. Народні засідателі обиралися на два роки зборами трудових колективів. Судові справи між суддями розподілялися за територіальним принципом, за кожним суддею закріплювалася певна територія району (міста). Народні суди мали звітувати