Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов
Зміни в законодавстві
В умовах воєнного часу зміни у правовій системі Української РСР обумовлювались завданнями щодо оборони всієї країни і здійснювались відповідно до змін у загальносоюзному законодавстві.
Цивільне право, що ґрунтувалося на принципі панування державної власності, в цілому, виявилося достатньо пристосованим до надзвичайних умов війни. Створена ще напередодні війни система планового розподілу також відповідала потребам мілітаризації народного господарства. Зважаючи на необхідність евакуації промисловості на схід, перерозподілу основних фондів, було розширено права господарських наркоматів та спрощено порядок передачі майна між державними підприємствами та установами. Мало місце застосування реквізицій, перш за все, до об’єктів колгоспно-кооперативної власності.
У період відбудови звільнених від німецько-фашистських окупантів районів з’явився ряд нормативно-правових актів (постанови РНК СРСР від 17 квітня 1943, РНК УРСР від 28 вересня 1943 р. та ін.), які встановлювали порядок здачі військовим частинам, органам НКВС або органам влади трофейного та безгосподарського майна; повернення майна підприємств, колгоспів, військових частин, яке опинилось у громадян під час окупації, їх законним власникам.
Ряд змін стосувався майнових і немайнових прав громадян. Так, за постановою РНК УРСР від 14 вересня 1941 р. за всіма категоріями військовослужбовців зберігалася на період війни надана їм житлова площа у випадках, коли ця житлова площа залишалася незаселеною, квартплата за неї не стягувалася. Терміни позовної давності у справах осіб, які знаходились на фронті, було продовжено на весь період перебування у збройних силах.
Припинявся плин шестимісячного терміну, встановленого ЦК УРСР для прийняття спадщини. Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 р. було розширене коло спадкоємців за законом: до них почали відносити батьків, братів й сестер спадкодавця. У разі відсутності спадкоємців за законом, дозволялось заповідати майно державним органам, громадським організаціям та стороннім особам. Однак спадкодавець не мав права позбавити спадщини неповнолітніх дітей або непрацездатних членів сім’ї.
Застосовувався дещо інший порядок визнання безвісно відсутніми і померлими тих осіб, які безвісти пропали на фронті. Повідомлення військових органів про зникнення особи вважалося судом підставою для визнання особи померлою.
Командирам окремих військових частин, а також начальникам шпиталів надавалося право засвідчення доручень та заповітів військовослужбовців.
Зміни у сімейному праві стосувалися, перш за все, посилення охорони дитинства й материнства. Ряд постанов союзного та українського урядів було спрямовано на влаштування та надання допомоги дітям-сиротам: РНК УРСР від 15 лютого 1942 р. «Про влаштування дітей, які залишилися без батьків»; РНК СРСР від 15 червня 1943 р. «Про посилення заходів боротьби з дитячою безпритульністю і хуліганством»; РНК УРСР від 27 березня 1943 р. «Про організацію допомоги дітям, батьки яких загинули в боях з німецько-фашистськими окупантами, замордовані або розстріляні фашистськими загарбниками під час окупації районів УРСР»; РНК СРСР від 30 липня 1944 р. «Про заходи боротьби з бездоглядністю і безпритульністю дітей в Українській РСР».
Указом Президії Верховної Ради УРСР від 8 вересня 1943 р. було вдосконалено порядок усиновлення.
Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. збільшувалась державна допомога вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, встановлювалося почесне звання «Мати-героїня», засновувалися ордена «Материнська слава» та «Медаль материнства». Разом з тим, було скасоване право звернення матері до суду з позовом про встановлення батьківства. Права та обов’язки подружжя породжував лише зареєстрований шлюб, що, на думку законодавця, мало сприяти зміцненню сім’ї, виховувало більш серйозне ставлення до шлюбу.
Значні зміни відбулися у трудовому праві. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1941 р. «Про воєнний стан» воєнній владі надавалося право застосовувати трудову повинність для виконання оборонних робіт. У подальшому порядок залучення громадян до трудової повинності регламентувався постановою РНК СРСР від 10 серпня 1942 р.
Усі робітники і службовці підприємств воєнної промисловості Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 грудня 1941 р. були визнані на період війни мобілізованими і закріплювалися за тими підприємствами, на яких вони працювали. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 лютого 1942 р. з метою забезпечення постійними кадрами підприємств, що обслуговували потреби оборони, було введено трудову мобілізацію як форму залучення громадян до праці. Трудова мобілізація поширювалась на працездатне міське населення, чоловіків від 16 до 55 років та жінок від 16 до 45 років, які не працювали в державних установах та підприємствах.
Серед форм залучення громадян до праці, певною мірою, зберігався й трудовий договір. Відповідно до постанови РНК УРСР від 27 серпня 1944 р. набули поширення договори підприємств з колгоспами, за якими колгоспники залучалися як робоча сила до відбудови вугільної промисловості Донбасу.
Істотні зміни стосувалися таких інститутів трудового права, як робочий час і час відпочинку. Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1941 р., директорам підприємств дозволялося встановлювати обов’язкові понаднормові роботи тривалістю до трьох годин на день. Чергові та додаткові відпустки було замінено грошовою компенсацією, яка відповідно до указів Президії Верховної Ради СРСР від 9 квітня 1942 р., 9 січня 1943 р. перераховувалась як заощадження на спеціальні рахунки працівників.
З метою стимуляції праці вводились премії, нові почесні звання, відзнаки, а також застосовувались міри дисциплінарної і кримінальної відповідальності за порушення трудової дисципліни.
Нагальним питанням було працевлаштування та надання допомоги інвалідам війни. Відповідно до постанови РНК УРСР та ЦК КП(б)У від 20 квітня 1943 р. «Про працевлаштування і побутове обслуговування інвалідів Вітчизняної війни» інвалідам надавалося право першочергового працевлаштування та соціальні пільги (в отриманні житла, медичної допомоги, освіти тощо).
Суттєвою рисою змін у земельному і колгоспному законодавстві стало подальше зближення колгоспної власності з державною. На потребу воєнного часу було прийнято нормативні акти щодо підвищення продуктивності праці та зміцнення трудової дисципліни в колгоспах. Однак це завдання вирішувалося переважно посиленням примусово-репресивних методів. Так, постановою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 13 квітня 1942 р. установлювався обов’язковий мінімум у 120 трудоднів на рік (для районів УРСР) колгоспникам та 50 трудоднів підліткам-членам сімей колгоспників у віці від 12 до 16 років. Передбачалося, що працездатні колгоспники, які без поважних причин не виконували цей мінімум, могли за вироком суду бути покарані виправно-трудовими роботами до
