Що таке антична філософія? - П'єр Адо
Ми відкриваємо, таким чином, інший фундаментальний аспект нового визначення філософії, запропонованого Платоном у «Бенкеті», який остаточно визначить філософське життя Античності. Філософія не може реалізуватися інакше, ніж шляхом спільноти життя та діалогу між учителями й учнями в межах школи. Кількома століттями пізніше Сенека все ще хвалитиме філософське значення життя разом:
І все ж кориснішими, ніж книжки, були б для тебе живий голос і товаришування з розумними людьми. Потрібно бути на місці і самому все побачити, по-перше, тому, що люди більше вірять очам, аніж вухам, по-друге, тому, що шлях через настанови — довгий, а через приклади — короткий і надійний. Клеант [стоїк] не повторив би Зенона, якби тільки слухав його; він же входив у його життя, вникав у потаємне, спостерігав, чи той живе згідно зі своїми настановами. Платон, Аристотель, та й весь загін філософів, які мали потім розійтися протилежними стежками, більше почерпнули із самих звичаїв Сократа, ніж із його бесід. Метродор, Гермарх і Поліси завдячують своєю знаменитістю не так настановам Епікура, як спільному з ним життю[149].
Правдою є також те, і ми до цього ще повертатимемося, що не один Платон у той час заснував шкільну інституцію, присвячену філософському вихованню. Інші учні Сократа — Антисфен, Евклід з Мегар, Аристіпп з Кірени чи такий діяч як Ісократ — роблять це в той самий час, що й Платон, однак Академія Платона матиме непересічний резонанс і за своєї доби, і пізніше, як завдяки якостям своїх членів, так і завдяки досконалості своєї організації. У всій подальшій історії ми віднаходимо згадку про Академію та спроби наслідування як її організації, так і дискусій та суперечок, що там відбувалися[150]. Вона стала «Академією», оскільки діяльність школи відбувалася в залах зібрань гімназіуму на околиці Афін, який називався Академією, і тому що Платон придбав біля цього гімназіуму невеликий маєток, де члени школи могли збиратися і навіть жити разом[151].
Сократ і Піфагор
Згідно з давніми авторами, оригінальність Платона полягала у тому, що він здійснив своєрідний синтез між Сократом, котрого він знав у Афінах, та піфагореїзмом, з яким філософ познайомився під час своєї першої подорожі на Сицилію[152]. Від Сократа він отримав метод діалогу, іронію, інтерес до проблем способу життя; від Піфагора успадкував ідею освіти за допомоги математичних наук та можливого застосування цих наук до пізнання природи, піднесеність, ідеал спільноти життя філософів. Безсумнівним є те, що Платон був знайомий з піфагорійцями: він навіть виводить їх на сцену у своїх діалогах. Але, враховуючи непевність нашого знання про старий піфагореїзм, ми не можемо точно визначити вплив піфагореїзму на формування Платона. В будь-якому разі, є одна достеменна річ: у «Державі»[153] Платон хвалить Піфагора, кажучи, що його любили, бо він запропонував людям та майбутнім поколінням «шлях», правило життя, назване «піфагорійським»; ті, хто практикує ці правила, відрізняються від усіх інших людей. За часів Платона піфагорійці все ще існували і Піфагорійські спільноти справді відігравали важливу політичну роль в містах Південної Італії та Сицилії. Відтак, є всі підстави вважати, що на заснування Академії його надихнули водночас як ідеал Сократового способу життя, так і ідеал піфагорійського способу життя, навіть якщо ми не можемо з певністю говорити про характер останнього[154].
Політичний намір
Початковий намір Платона є політичним: він вірить у можливість змінити політичне життя шляхом філософського виховання людей, які є впливовими у громаді. Заслуговує на увагу автобіографічне свідчення, залишене Платоном у його Листі VII. Він розповідає, що в молодості хотів, як і інші молоді люди, займатися справами громади, і що після смерті Сократа та завдяки своєму дослідженню законів і звичаїв він усвідомив, наскільки важко правильно адмініструвати справи громади, і дійшов, зрештою, до визнання, що всі громади, які існують за його доби, абсолютно усі мають поганий політичний режим. Ось чому, говорить Платон, «я неминуче дійшов до того, щоб хвалити справжню філософію і проголошувати, що лише в її світлі можна зрозуміти, що є справедливістю у громадському та приватному житті». Однак, йдеться не просто про порожнє розмірковування. «Завдання філософа» для Платона полягає у тому, щоб діяти. Він намагається відігравати політичну роль у Сіракузах, щоб не виглядати у власних очах як «той, хто красиво говорить», але не здатний діяти[155]. Багато учнів Академії, справді, відігравали політичну роль в різних містах — як радники правителів, законодавці чи противники тиранії[156]. Софісти претендували на те, що готують молодих людей до політичного життя. Платон хоче робити це, пропонуючи молодим людям набагато вище знання, ніж їм могли дати софісти: знання, з одного боку, засноване на строгому раціональному методові, а з іншого — невіддільне, відповідно до Сократової концепції, від любові до добра та внутрішньої трансформації людини. Він не хоче просто готувати вправних державних діячів — він прагне формувати людей. Щоб реалізувати свій політичний намір, Платон повинен, таким чином, почати дуже здалека, а саме: створити інтелектуальну і духовну спільноту, яка матиме завданням формувати нових людей, приділяючи цьому стільки часу, скільки потрібно. Втім, у цьому починанні здалека політичні наміри ризикують виявитися забутими, а тому, можливо, зовсім не дивно почути від Платона, що філософів слід спонукати ставати царями[157]. Описуючи життя в Академії Платона, учень Аристотеля Дікеарх[158] наполягає на тому, що її члени жили як спільнота вільних та рівних людей, оскільки однаково надихалися доброчесністю та її спільним пошуком. Платон не вимагав гонорарів від своїх учнів вважаючи, що віддає належне рівним собі. Втім, згідно з принципами Платанової політики, йшлося про геометричну рівність[159], за
