ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо
«А як ви визначали, хто буде охоронцями? От точно, ви ж вибрали найздоровіших пацанів?»
«Ні, Джо, ми розподілили добровольців на дві групи завдяки випадковому вибору. Це було те саме, що підкинути монетку. Якщо випадав герб — доброволець буде наглядачем, якщо решка — в’язнем. Охоронці лише вчора дізналися, яка роль їм випала. Вони прийшли в нашу маленьку в’язницю в підвалі факультету психології Стенфордського університету, щоб допомогти нам із закінченням підготовки. Ми хотіли, щоб вони роздивилися на місці. Кожен вибрав собі уніформу в місцевому магазині військових товарів, і зараз вони чекають, коли все почнеться».
«Чи ви їх якось готували на охоронців?»
«Хотілося б мені мати на це час. Проте ми лише вчора провели для них короткий інструктаж. Вони не мали ніяких особливих навчань, як діяти. Головне для них — підтримувати закон і порядок, не виявляти жодного насильства щодо в’язнів і не дозволити їм утекти. Я також намагався пояснити їм особливості психології мислення ув’язнених, що переживають відчуття безсилля, яке ми хочемо створити у в’язниці. Тих, кого ви маєте заарештувати, ми попросили чекати вдома, в гуртожитку або в якомусь іншому домовленому місці, якщо вони живуть далеко, і ми їм сказали, що сконтактуємося з ними сьогодні вранці».
«Ну, ось вони і дочекаються, Джо, нє? Ми покажемо їм правду жизні».
«Мене трохи турбують деякі речі».
«Звісно, кажіть, Джо, і ти, Білле. Якщо є щось, що ви хотіли би дізнатися, щоб потім допомогти передати це режисерові вечірніх новин, то запитуйте».
«Я маю таке запитання, док: який сенс проходити через усі ці неприємності, створювати саморобну в’язницю у підвалі в Стенфорді, заарештовувати всіх цих студентів, витрачати стільки грошей, якщо ми й так маємо достатньо в’язниць і злочинців? Чому просто не спостерігати, як воно у державній в’язниці чи у Сен-Квентіні? Чи це б не показало вам те, що ви справді хочете дізнатися про охоронців і в’язнів у справжніх тюрмах?»
Джо поцілив просто в яблучко. Зненацька я опинився у звичній ролі професора, який прагне донести свою думку до зацікавлених слухачів.
«Мені цікаво досліджувати, що психологічно означає бути в’язнем чи наглядачем. Які зміни відбуваються з людиною в процесі зживання з цією новою роллю? Чи можна за короткий час — лише за два тижні — набути нової ідентичності, яка відрізняється від чийогось звичного “я”?
Соціологи і кримінологи вже досліджували реальне тюремне життя, однак їхня робота має декілька серйозних недоліків. Цим дослідникам ніколи не вдавалося простежити всі стадії тюремного життя. Їхні спостереження зазвичай обмежені рамками, їм заборонено прямий доступ до в’язнів і особливо — до охоронців. Оскільки у в’язницях перебуває лише два класи людей — персонал і ув’язнені, — всі дослідники просто сторонні, і ті, хто у в’язниці, ставляться до них із підозрою, а то й з недовірою. Науковці могли бачити лише те, що їм було дозволено побачити на екскурсіях. Їм рідко вдавалося зазирнути глибше за поверхневу картину тюремного життя. Ми б хотіли краще зрозуміти глибинні структури стосунків між охоронцями й в’язнями, відтворивши психологічне середовище в’язниці, а отже, мати змогу спостерігати, записувати і документувати весь процес просякнення звичайних людей психологією в’язнів або наглядачів».
«Так, у цьому щось є, що ви кажете, — втрутився Білл. — Але є велика різниця між вашою стенфордською моделлю і реальними в’язницями: тамтешні наглядачі та в’язні відрізняються від ваших. У справжніх в’язницях ми маємо справу з кримінальниками, з жорстокими людьми, які тільки й думають, як напасти на охоронця або утнути щось незаконне. Треба мати жорстких охоронців, які могли би їх тримати в рамках і скрутити шию за потреби. Ваші солодкі стенфордські хлопчики не злобні і не жорсткі, ані в’язні, ані наглядачі жодного разу».
«Можна я ще свої п’ять копійок вставлю, — каже Боб. — Звідки ви такі впевнені, що ці студентики, знаючи, що отримуватимуть по п’ятнадцять баксів щодня на халяву, просто не провтикають там два тижні, розважаючись і забавляючись за ваш рахунок, професоре?»
«По-перше, дозволю собі зауважити, що студентами Стенфордського університету є не всі наші піддослідні, а лише деякі з них. Інші ж походять зі всієї країни або навіть з Канади. Як ви знаєте, влітку в район Затоки приїжджає багато молодих людей, тож ми приймали в команду тих, хто щойно закінчив літню школу в Стенфорді або в Берклі. Але ви були праві, коли казали, що Стенфордська в’язниця не буде заповнена звичними тюремними типами. Ми намагалися вибирати молодих людей, які здавались абсолютно нормальними, здоровими, із середніми показниками за всіма психологічними тестами, що ми проводили. Разом із Крейґом — ось він — та іншим моїм аспірантом, Куртом Бенксом, ми ретельно відібрали наших досліджуваних з-поміж усіх, у кого ми брали інтерв’ю».
Крейґ, який терпляче чекав мого знаку, що він також може вставити слово, з готовністю додав: «У реальній в’язниці, коли ми спостерігаємо якусь подію — наприклад, коли хтось із в’язнів отримує удар ножем, або коли охоронець б’є ув’язненого, — ми не можемо визначити, якою мірою призвідниками цього є певна людина чи певна ситуація. Справді, існують в’язні, які є агресивними соціопатами, і наглядачі, які є справжніми садистами. Але чи все, що відбувається у в’язниці, залежить лише від певної особистості? Я в цьому сумніваюся. Ми мусимо взяти до уваги ситуацію».
Я посміхнувся на красномовний аргумент Крейґа. Я так само поділяв сумнів щодо диспозиційного підходу, проте моя впевненість повернулася, коли Крейґ усе так добре виклав поліцейським. Я продовжив, впадаючи в мій улюблений лекторський стиль: «Суть ось у чому: наше дослідження намагатиметься відділити те, що люди вносять у тюремну ситуацію, від того, що сама ця ситуація виявляє в людях, які в ній опинилися. Наші досліджувані, завдяки попередньому відборові, є вибіркою освічених молодих чоловіків середнього класу. Вони є однорідною групою студентів, схожих один на одного з багатьох оглядів. Їх за принципом випадковості розділили на дві групи — «охоронців» і «в’язнів», — які є взаємозамінними. В’язні не є більш жорстокими, ворожими чи бунтівними, ніж охоронці, а охоронці не є занадто авторитарними та одержимими
