Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька - Данило Борисович Яневський

Скажемо прямо: ніяким секретом близька війна між затятими союзниками – Гітлером та Сталіним – принаймні за півроку до її початку для деяких галичан-українців, а також для СРСР не була. Це для сучасників було ясно, як божий день. Наведу лише один, але неспростовний доказ: інформатор НКВС 10 січня 1941 р. звітує про розмову з владикою Миколою Чарнецьким, який прямо сказав: «в народі відкрито говорять про ближчий конфлікт між Союзом та Німеччиною». При цьому, – говорив Кир Микола, – радянські солдати кажуть: «тут не допоможе і техніка, про яку так часто згадує Сталін, позаяк солдати кажуть, що в них є своя техніка, якої Сталін не знає, це руки догори і здаватися».[38]

Перше знайомство українських націоналістів з реаліями УРСР переконливо засвідчило: ніяких передумов для розгортання тут націоналістичної діяльності, а тим більше організації антирадянського збройного повстання не існувало. Вже у квітні 1940 р. НКВС вкотре розгромило «бандерівську» Крайову екзекутиву. З восьми її членів, обраних у березні того року, за ґрати потрапило шість, а також «члени обласних і районних проводів, керівник Львівського міського проводу – всього 658 націоналістів».[39]

Спроби реорганізації КЕ великого ефекту не мали: НКВС вирубало під корінь 96 організаційних клітин ОУН (знову таки незрозуміло – йдеться про всю ОУН чи тільки про «революційну» її частину. – Д. Я.), заарештувало 107 провідників різного рівня, 1108 підпільників, захопило 2070 гвинтівок, 43 кулемети, 600 револьверів, 80 тис. набоїв, інше майно військового призначення.

Третя спроба відновлення діяльності Організації мала ті самі наслідки. Лише за два дні – 21 та 22 грудня 1940 р. на території сучасних західних областей України до лабет НКВС потрапило 996 націоналістів. 19 січня наступного року на так званому «Процесі 59-ти», який відбувся у Львові, сталінські кати засудили до смертної кари 42-х підсудних, в т. ч. усіх жінок, 17 – дістали по 10 гулагівських років та по 5 років заслання кожний, що було тією самою смертною карою, лише відстроченою в часі. 7 травня в Дрогобичі радянський «суд» засудив на смерть ЗО націоналістів, 24 – дістали по 10 років, решта – від 7 до 8,5 років за ґратами. 13 травня в тому самому Дрогобичі, але вже в іншому «судовому» засіданні на смерть відправили 22 особи, 8 – отримали по 10 років, 4 – по 5, ще 5 – довічне заслання до Казахстану.[40]

Ні про яке проголошення, а тим більше відновлення Української держави ПУН не мріяв, практичних заходів не планував, а планував розвивати свої осередки в європейських країнах та США, залишаючись при цьому у фарватері німецької політики.

Мріяли про це ті націоналісти (та й то не всі), які завдяки німецькій окупації Польщі несподівано для самих себе опинилися на волі. А саме – на території окупованої Польщі – так званого Генерал-губернаторства. Адміністративним центром цього утворення став Краків. Саме в ньому і сконцентрувалися прихильники ідеї створення УССД.

Опинившись у конкретних обставинах часу і місця, вони, звичайно, не могли не брати до уваги позицію основного геополітичного гравця – Німеччини. Скажемо прямо: візія майбутньої долі земель, більшість на яких становили українці, аж ніяк не була пріоритетом практичної внутрішньої та зовнішньої політики А. Гітлера аж до початку німецько-радянської війни. Наразі відомі (або мені не пощастило виявити більше) два системоутворюючі документи, в яких відкритим текстом йшлося про майбутню долю земель, заселених українцями.

Перший документ було оприлюднено 20 років тому у «Военно-историческом журнале» (1993, № 5, с. 39). Публікація має назву «Таємний документ військового командування. Берлін, 31 травня 1941 р. Наклад 5 прим. Прим. 1». Підготував цей «документ імперської важливості. Тільки для керівного складу» з порядковим номером № 29/41 «начальник закордонного управління абвера (контррозвідка)». На документі, датованому 30 травня 1940 p., – факсиміле власноручного підпису адмірала Канаріса. Текст такий. Альфред Розенберг, на той час рейхсляйтер, обергрупенфюpep CA, керівник зовнішньополітичного управління НСДАП, уповноважений А. Гітлера за контролем щодо загального духовного та світоглядного виховання партії, керівник Центрального дослідницького інституту з питань націонал-соціалістичної ідеології та виховання, з 17 липня 1941 р. – рейхсміністр окупованих східних територій висловлюється в такий спосіб: «під час можливого військового конфлікту з Радянським Союзом…належить використати історичний момент для того, аби шляхом розчленування руського простору на чотири держави назавжди позбавити Німеччину від кошмару можливої загрози зі Сходу». Конкретно це: «розширена у східному напрямку Фінляндія», «розширена за рахунок білоруських земель Прибалтика (в якості німецького протекторати з перспективою наступної германізації», «самостійна Україна», «Кавказ як федеративна держава під німецьким управлінням».[41]