Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Сьогодні кожний, хто бував у Криму – добре знає, що там практично нема жодної старовини – як не було. Є щось там від ґенуезців у Судаку, є стара кругла башта в Алушті.

Відкопали щось там і в Херсонесі, якийсь мощений дворик та льох під ним; от і все.

А, чому так сталося й розповів нам професор Е. Д. Кларк, який усе це в подробицях описав. Як руйнували, кирками та ломами («протів лома – нєт прієма», з гордістю кажуть вони й досі), – добре збережені дома Херсонесу, а те, чого не брали ломи – підривали порохом; поки не зрівняли міста з землею. Так само, абсолютно, вчинили з іншими містами Криму. Та, хіба тільки Криму? Подивіться на Казань, на Хаджі Тархан (Астрахань), подивіться на Булгар, Сарай або Сарай аль Джедід, – чи знайдете від них хоч цеглину? – ні, ніде й нізащо.

Чому та навіщо – неважко зрозуміти. Це вроджений інстинкт волоцюжного аґресора, що народився й виріс на чужій землі: захопивши щось чуже, нищити все, що полишилося по законних власниках землі. Щоб, як хтось спіймає за руку – можна було сказати: «А, что такоє? – а до нас тут нікто нє жіл: ето ми пєрвиє освоілі…» Одне слово, як висловився з цього приводу професор Кларк:

«Як тільки прийшли московіти все вмить було зруйноване. Ці варвари зайнялися своєю улюбленою справою – плюндруванням. Розбивали, калічили, нищили все, що створили цивілізовані люди».

Так само було стерто з лиця землі Алустон, Кафу й Керчь, та всі інші, менші міста Криму.

Або, повертаючись знову до нашого експерта, Максима Волошина:

Замість пишних міст із Тисяча та Однієї Ночі росіяни побудували кілька убогих «уєздних городов» за російськими трафаретами та почасти від потьомкінського романтизму, почасти для катерининської реклами назвали їх псевдокласичними іменами – Севастополів, Симферополів, Євпаторій. Древня Ґотія від Балаклави до Алустона забудувалася непристойними імператорськими віллами в стилі залізничних буфетів та борделів, та готелями у стилі імператорських палаців. Цей музей дурного густу, що претендує на суперництво з міжнародними європейськими вертепами на Рів’єрі, очевидно, так і полишиться в Криму єдиним монументальним пам’ятником «Русской епохі».

(теж там, с. 216)

А наостанок повернемося знову до того літературного громили, збіглого поповича В. Бєлінского, «рєволюціонного дємократа» за покликанням та літературного Ноздрьова за сутністю. Порівняємо ще раз його враження, втілені в наступні слова: «Прибывши в Крымские степи, мы увидели три новые для нас нации: крымских баранов, крымских верблюдов и крымских татар. Я думаю, что это разные колена одного племени: так много общего в их физиономии», – із враженнями, скажімо, того ж М. Волошина, сто років потім. Він вважав, що: «В будь-якому татаринові відразу почувається тонка спадкова культура, але нескінченно крихка і нездатна себе відстояти».

А тут, на превеликий жаль, і «відстоювати» прийшлося не від когось-там, а від багатовікових громил воїстину всесвітнього масштабу, небачених в історії.

8. Росія та «Вік Просвіти»

«Вік Просвіти» – XVIII ст., то була реакція Європи на переповнену ексцесами історію християнства, та її певне увінчання в особі Тридцятирічної війни (1618–1648). Її можна було би слушно назвати війною між нікчемним та не ліпшим. Бо, як католики спалили живцем Джордано Бруно (1548–1600), то відзначилися й реформати, спаливши ще раніше у себе в Женеві лікаря Мігеля Сервето (1511–1553), що відкрив легеневий кровообіг.

Все це разом спричинилося до того, що діячі європейської Просвіти бували, часом, і атеїстами. Викидаючи – під гарячу руку разом із брудною водою християнської релігії, і дитину – Ідею Бога. У цьому нема нічого дивного, негайна реакція буває й перебільшеною.

Але, як же відгукнулася на це Росія, крім отієї шльондри на троні, що снобізувалася перепискою із самим Вольтером, який був без ума від неї?

Як мудро помітила про ті часи «Іллюстрірованная історія СССР» (Москва, 1974), твір колективний, навіть без головного редактора чи якоїсь іншої відповідальної особи, а значить такий, що віддзеркалює думку всього совєцького народу:

«Крєпостнічєскій гнєт нє смог помешать подъєму русской національной культури»

(с. 89).

Про інші «національниє культури», як легко помітити, тут не йдеться. Добре, подивимося спочатку на російську; може щось там і виявимо.

В Росії офіційним просвітителем вважається, насамперед, такий собі Ніколай Новіков (1744–1818), що почав був видавати перший в Росії літературний журнал «Трутень», якого опорядив цікавим гаслом: «Оні работают, а ви іх труд ядітє». Хто були оті «оні», а хто «ви» не уточнювалося, але… Навіть це можна було розглядати як недозволений натяк, як у них кажуть: «тонкій намєк на толстиє обстоятєльства». Цариця на початку навіть вітала цей захід, який мав чимале значення в обличчі освіченого Заходу; мовляв, – і ми не гірше, і у нас журнали видають. Поготів друкувала там і плоди власного графоманства. Однак, досить було якоїсь там незгоди (чи то натяку на «бунт»), – і по всьому. Журнал був прикритий, а видавець відправлений у «крєпость».

Це було дещо прикро, бо журнал, крім своєї вітчизняної макулатури (в тому числі – і царициної), потім повністю забутої, – містив і перші російські переклади зі світової літератури: М. Сервантеса (1547–1616), В. Шекспіра (1564–1616), Дж. Локка (1632–1704), хоч із порядним запізненням; але, як то кажуть, засновуючись на багатостолітньому досвіді російського відставання: «лучшє поздно, чєм нікогда». І дійсно – хіба не так? Друкували й сучасників, вибрані (не надто крамольні) уривки з сучасних просвітителів, – папланину Ф. Вольтера (1694–1778) та Ж.-Ж. Руссо (1712–1778).

Із ув’язненням Н. Новікова за наказом імператриці (без суду та слідства) пов’язані деякі цікаві події, які в певному ступені визначають справжню ціну, як російському просвітительству XVIII ст., в цілому, так і самому просвітителеві.

Ота «крєпость» Новікова, де він провів чотири роки – не була такою вже страшною, а радше щось на кшталт зненавидженої французьким народом Бастілії, куди можна було замовити й обід із ресторану. Новіков мав там право користуватись «слуґой», який і визвався добровільно сісти разом із ним. Коли вони нарешті вибралися звідти, знайомі та приятелі Новікова захоплювалися відданістю слуги та приходили на нього подивитись.

Та раптом їх надії не справдилися: слуга кудись зник, а його власник мимрив щось незрозуміле та ухилявся від розпитів.

Згодом виявилося, що просвітитель мав якісь термінові фінансові проблеми та вимушений був продати свого сокамерника, який віддано