Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є - Брене Браун

Чернетка №2 містила такий рядок: «Я переглянула ваші фотографії в Інтернеті. Якщо вас так непокоять невдалі фото, я би порадила замислитися над своїми».

Чернетка № 3 містила такий рядок: «Якщо ви надсилаєте комусь уїдливого листа, найменше, що ви можете зробити — це перевірити орфографію. “Їх” і “їхній” не означає те саме».

Зрозуміло, це було брудно. Мене це не хвилювало. Але листа я таки не надіслала. Щось зупинило мене. Я перечитала свої ущипливі варіанти, глибоко вдихнула і помчала до спальні. Потім взула кросівки, насунула на очі бейсболку і вирушила на прогулянку.

Мені потрібно було вийти з будинку і позбутися бурхливої енергії, яка струменіла в моїх венах.

Пройшовши півтора кілометра, я зателефонувала своїй подрузі Лорі — тій, котра була поруч зі мною на фотографії з кінотеатру. Я розповіла про лист, і вона ахнула: «Ти, мабуть, жартуєш?»

«Аніскільки. Я не жартую. Хочеш почути три варіанти відповіді? Я все ще не вирішила, який відіслати». Я зачитала їй свої нищівні відповіді, і вона знову ахнула: «Брене, це справді круто. Я б так не змогла. Я би просто засмутилася і, мабуть, розплакалася». Ми з Лорою постійно обговорюємо неприємні теми. Ми розуміємо одна одну. Ми можемо теревенити без упину або разом мовчати. Ми завжди аналізуємо події і говоримо щось на штиб: «Зачекай... Я думаю…», «А може, річ у цьому?», або: «Ні-ні. Зачекай. Я починаю розуміти!»

Отож я сказала:

— Лоро, помовч. Мені потрібно обміркувати те, що ти щойно сказала.

Дві або три хвилини чути було лише моє захекане сопіння. Нарешті я сказала:

— Ти би засмутилася і розплакалася?

Лора неохоче відповіла:

— Так. А що?

— Ну, — я завагалася, — гадаю, для мене плакати і засмучуватися було би виявом сміливості.

Лора не приховувала подиву:

— Що ти маєш на увазі?

Я спробувала їй усе пояснити.

— Зарозумілість і роздратованість — це мої реакції за замовчуванням. Для того щоб спаплюжити когось у відповідь, мені не потрібна сміливість. Я можу використати це своє зле суперуміння паплюжити, не розмірковуючи ані секунди. А ось засмутитися — це зовсім інша річ. Я думаю, мені потрібна сміливість, щоб реагувати, як ти.

Ми трохи поговорили про це і вирішили, що для Лори сміливо — це визнавати біль, не намагаючись від нього втекти, а для мене сміливо — визнавати біль, не намагаючись зробити боляче у відповідь. Ми також погодилися, що в жорстокості немає нічого сміливого — це найдешевший і найлегший спосіб реагувати, особливо в сьогоденній культурі.

Поки ми розмовляли, я подолала ще з півтора кілометра, а тоді Лора запитала:

— Гаразд, тепер, коли розібралися з почуттями, як ти реагуватимеш на цей лист?

Я стримала сльози.

— Засмутитися. Заплакати. Розповісти про все тобі. Забути. Видалити лист. Навіть не відповідати.

Лора хвилинку помовчала, а потім ляпнула: «О, мій Боже! Це ж опірність до сорому, так? Ти намагаєшся бути сміливою».

Я була збита з пантелику, наче ніколи раніше не чула цього терміну.

— Що? Що ти маєш на увазі?

Лора терпляче сказала:

— Опірність до сорому. Ти ж знаєш, з твоєї книги. Тої блакитної. Чотири складові опірності до сорому: визнай свої почуття, говори про них, осмисли те, що з тобою відбулося, і розкажи про це іншим. Це з твоєї книжки.

Ми розреготалися, а я подумала: «Чорт забирай! А це діє».

За тиждень після тої розмови я виступала перед групою із сімдесяти студентів, які обговорювали мій курс лекцій про сором та співпереживання. Я саме розповідала про чотири головні складові опірності до сорому, коли одна зі студенток підняла руку і попросила навести приклад. Я вирішила розповісти історію про «Боронь Боже, фото». Це такий чудовий приклад того, як можна відчувати сором на абсолютно неусвідомленому рівні, як важливо його розпізнати і поговорити про нього.

Я почала розповідь з опису свого блогу і свого нового захоплення фотографією. Я розповіла студентам, як лячно мені було розміщувати свої фотографії, і який сором та приниження я відчула, отримавши критику в листі.

Коли я зізналася у своєму нестерпному бажанні написати ущипливу відповідь, декілька студентів затулили обличчя руками, а інші просто відвели очі. Упевнена, дехто був дуже розчарований моєю нікчемністю. Інші ж здавалися просто переляканими.

Один студент підняв руку і сказав: «Можна поставити особисте запитання?» Враховуючи, що я саме ділилася з ними дуже особистою історією про сором, вирішила, що мене нічим не засмутити. І помилилася.

Він сміливо сказав: «Ви кажете, що йшлося про те, що вас засмутила критика фотографії. Але чи не йшлося насправді про вразливість? Вам було соромно тому, що вас розкритикували за поганий знімок, чи тому, що ви дозволили собі бути вразливою і відкрилися — замість того, щоб закритися в собі і захиститися, — а хтось зробив вам боляче? Чи не йшлося про те, що ви відкрилися для світу, а вас образили?»

У мене пересохло в роті. Я спітніла. Я потерла чоло, а потім поглянула на розпашілих студентів.

— Неймовірно! Саме це й сталося. Я не розуміла цього досі, але все саме так і було. Я зробила безглузду фотографію в кінотеатрі — зазвичай я такого собі не дозволяю, але я була з близькою подругою, ми поводилися легковажно і по-дівчачому. Я оприлюднила цей знімок, тому що відчувала піднесення і думала, що це весело. Потім хтось розкритикував мене.

Кілька студентів зиркнули на свого сміливого однокурсника, неначе кажучи: «Оце вчверив… Ти її травмував». Але я не відчувала, що він мене образив. Чи викрив. Чи оголив мої почуття. Я відчувала себе вільною. В історії, яку мені потрібно було осмислити задля збереження самоповаги, не йшлося про фотографа-новачка, який зіткнувся з критикою своєї роботи. Це була історія про доволі серйозну жінку, яка розважалася, бешкетувала, показала свою недосконалість і зазнала удару у вразливе місце.

Опірність до сорому часто розвивається поволі, після поступового розуміння. Що означав для мене цей досвід? Що там нашепотіли мені внутрішні демони сумнівів? Нам потрібно не лише осмислювати свій досвід і вчитися любити себе, але й з’ясовувати, що трапилося насправді. Ми також повинні навчитися, як захищатися від сорому, якщо хочемо зміцніти у повазі до себе.

На що схожий сором?

Коли настає пора зрозуміти, як саме ми захищаємося від сорому, я відчуваю найвищий пошанівок до доробку центру психологічної підтримки коледжу Веллслі. Доктор Лінда Гартлінґ — у минулому дослідниця реляційно-культурної тео­рії у цьому центрі, яка нині очолює дослідження людської гідності та приниження, — використовує праці покійної Карен Горні для опису стратегій уникнення, які ми зазвичай застосовуємо для боротьби із соромом[18].

На думку доктора Гартлінґ, для того щоб впоратися із соромом, дехто з нас усувається, відходячи вбік, ховаючись, зберігаючи мовчанку й утримуючи свою ганьбу в таємниці. Інші наближаються, прагнучи власкавити і догодити. А хтось атакує, намагаючись здобути владу над іншими, поводячись агресивно і використовуючи для боротьби із соромом той самий сором (як-от по-справжньому дошкульні листи).

Більшість із нас використовує всі ці стратегії — у різний час із різними людьми з різноманітних причин. Однак усі ці стратегії віддаляють нас від осмислення власного досвіду. Сором пов’язаний зі страхом, відчуттям провини та ізоляцією. Щире зізнання пов’язане із самоповагою і сприйняттям власної недосконалості, що наділяє нас сміливістю, вмінням співчувати і відчувати близькість із людьми. Якщо ми хочемо жити повним життям, без постійного страху перед власною недовершеністю, то повинні осмислювати те, що з нами відбувається, а також опиратися сорому