ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо
У Стенфордському звіті було зафіксовано рівень насильства, якого раніше ніколи не було в цьому буколічному кампусі. Поліцію викликали в студентське містечко щонайменше тринадцять разів, проведено понад сорок арештів. Найсерйозніші демонстрації відбулися 29 і 30 квітня 1970 року, після того як стало відомо, що американці вторгайся в Камбоджу. Викликали поліцейських аж із Сан-Франциско, студенти кидалися каменями, і протягом тих двох ночей, які ректор Пітцер описав як «трагічні», в кампусі вперше використано сльозогінний газ. Постраждало приблизно 65 осіб, у тому числі й багато поліцейських.
Між спільнотою Стенфордського університету, з одного боку, і поліцією Пало-Альто та мешканцями міста, з іншого, виникла серйозна напруга. Це був дивний конфлікт. Я ніколи не бачив таких амбівалентних стосунків між студентами Єльського університету і мешканцями Ньюгейвена, коли раніше там навчався.
Новий шеф поліції, капітан Джеймс Цуркер, якого обрали керівником відділу в лютому 1971 р., намагався розсіяти ворожість, яка виникла внаслідок дій його попередника під час студентських страйків, і прихильно поставився до мого прохання співпрацювати в програмі «деполяризації» міської поліції й стенфордських студентів[37]. Молоді комунікабельні офіцери проводили студентам екскурсії новою блискучою будівлею поліцейського управління, а студенти натомість запрошували поліцейських пообідати в студентській їдальні та послухати лекції. Згодом я навіть приохотив зацікавлених новобранців-поліцейських брати участь у деяких наших дослідженнях. Це був ще один знак того, що розумні люди можуть знаходити розумні рішення навіть тоді, коли соціальні проблеми виглядають нерозв’язними. Проте саме так я наївно допоміг створити нове пристановище зла в Пало-Альто. Капітан Цуркер погодився, що було б цікаво дослідити, як люди соціалізуються в ролі поліцейських і які чинники допомагають новачкові перетворитися на «хорошого поліцейського». Чудова ідея, відповів я, але це потребуватиме великого гранту, якого у мене не було. Проте у мене був невеликий науковий грант, спрямований на дослідження тюремних охоронців. Це, щоправда, вузька функціональна роль, пов’язана з обмеженою територією. Як щодо створення моделі в’язниці, у якій новачки-поліцейські й студенти коледжу зможуть бути у ролях, відповідно, охоронців і в’язнів? Капітан вважав, що це добра ідея. Окрім усього, що можу дізнатись я, такий експеримент буде хорошим персональним тренувальним досвідом для деяких його людей. Тож Цуркер погодився призначити кількох його новобранців для отримання досвіду перебування у фіктивній в’язниці. Для мене було приємністю знати, що ця поступка згодом дасть мені змогу попросити його офіцерів «заарештувати» студентів, які незабаром мали стати нашими «в’язнями».
Незадовго до того, як ми були готові розпочати, капітан відмовився від своєї обіцянки залучити його людей як «в’язнів» і «охоронців», кажучи, що не зможе відпустити їх зі служби на наступні два тижні. Проте він надалі був прихильним і зголосився надати допомогу в моєму тюремному дослідженні в будь-який інший можливий спосіб.
Я припустив, що найкращий спосіб розпочати дослідження настільки реалістично і драматично, наскільки це можливо, полягав би в тому, щоб арешт наших «в’язнів» провели справжні поліцейські. Це займе лише кілька годин неробочого ранку в неділю і, безсумнівно, матиме велике значення для успіху дослідження: в «ув’язнених» раптом відбирають свободу — так, як це відбувається під час реальних арештів, — а не вони самі приходять у Стенфорд і відмовляються від своєї свободи як учасники дослідження. Капітан неохоче поступився й пообіцяв, що черговий сержант у неділю вранці виділить для цієї справи одну поліцейську машину.
КАТАСТРОФА: ПРОЕКТ МОЖЕ ЗІРВАТИСЯ З САМОГО ПОЧАТКУ
Моєю помилкою було те, що я не отримав письмового підтвердження цього розпорядження. На ділі виявилося, що це необхідно (замість письмового підтвердження може бути й аудіо- чи відеозапис відданого розпорядження). Коли в суботу я дізнався про це і зателефонував у відділок по підтвердження, капітан Цуркер уже виїхав з міста на вихідні. Поганий знак. Як я й очікував, у неділю черговий сержант не мав ніякого наміру вплутувати поліцейський департамент Пало-Альто в несподіваний масовий арешт групи студентів у зв’язку з надуманими кримінальними злочинами — і тим більше без письмового дозволу від свого начальника. Цей досвідчений поліцейський не збирався в жоден спосіб брати участь у якомусь дослідженні, проведеному кимось на кшталт мене, кого віце-президент Спірос Еґнью обізвав «розпещеним інтелектуальним снобом». Вочевидь офіцери його служби мали до роботи щось важливіше, аніж гратися в поліцейських і грабіжників заради якогось безглуздого експерименту. З його погляду, влаштовувати психологічні експерименти — означало пхатися в чужі справи й виявляти речі, яким краще лишатись у таємниці. Сержант, мабуть, подумав, що психологи можуть читати думки з очей, тож, відвівши погляд, сказав: «Вибачте, професоре. Я б вам допоміг, проте правила є правила. Я не можу скерувати своїх людей на інше завдання, не отримавши офіційного дозволу».
Перш ніж він устиг сказати «Повертайтеся в понеділок, коли начальство буде тут», до мене миттю дійшло, що добре сплановане дослідження може провалитися навіть не почавшись. Усі системи було запущено: нашу «в’язницю» було ретельно змодельовано й відпрацьовано в підвалі кафедри психології Стенфордського університету. Охоронці отримали свою форму і з нетерпінням чекали на перших «підопічних». Їжу на перший день уже було куплено, уніформу для в’язнів пошила дочка моєї секретарки. У камерах було встановлено обладнання для відео- та аудіозапису. Ми заручилися підтримкою студентської поліклініки, юридичного відділу, пожежної охорони і поліції кампусу. Взяли напрокат ліжка та постільну білизну. Ми доклали величезних зусиль для належної організації, адже нам упродовж двох тижнів потрібно було турбуватися про два десятки добровольців, частина з яких мала жити у нашій в’язниці вдень і вночі, а частина — працювати у восьмигодинні зміни. Я ніколи доти не проводив експерименту, який тривав би довше за одну годину на одну сесію. Стільки зусиль — і все могло зруйнуватися лише через одне «ні».
Уже навчений, що превентивний крок — краща частина наукової мудрості, а мати останній козир — найкраща перевага пронири з Бронкса, я передчував такий поворот подій ще відтоді, відколи дізнався, що капітан Цуркер зник зі сцени. Тож я переконав телережисера з телеканалу KRON із Сан-Франциско зняти захопливу подію — несподівані арешти студентів — для сюжету вечірньої програми новин. Я розраховував на те, що присутність медіа пом’якшить адміністративний спротив, а заманлива перспектива опинитися на телеекрані схилить поліцейських на мій бік.
«Дуже шкода, сержанте, що ми не
