Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик
Одержавши грізне послання від Ярослава Галицького, мінський князь поспішив спровадити небезпечного гостя далі, в Смоленськ, правда забезпечивши його транспортом та припасами. Така ж історія (скільки їх було!) повторилася і в Смоленську. І звідти поїхав князь-ізгой до дядька Всеволода в дальній Володимир, де на той час померла його мати. Тепер по-новому ми розуміємо слова автора, звернуті до Ярослава Осмомисла: «Грози твої по землях течуть!».
Ось тут чекають нас ще два відкриття Л. Махновця, пов’язані зі «Словом». По-перше, ми дізнаємося, що навесні 1184 року у Володимирі трапилася пожежа, внаслідок якої вигоріло все дерев’яне місто. Мешканці розселилися по селах, князь з двором перебрався в невеликий тісний Суздаль. А що ж князь-галичанин? Він відчув, що зайвий тут у важку хвилину. Залишалася одна рідна душа, у котрої він міг попросити притулку, — сестра Євфросинія, Ярославна, як звикли звати її у Новгороді-Сіверському. І він вирушає на південь, хоча і побоюється, що не вживеться у запального славолюбця Ігоря.
Тоді, восени 1184 року, як записав літописець, і «прийшов Володимир у Путивль до Ігоря, зятя».
Всупереч побоюванням, Ігор прийняв шурина по-братньому і дав йому «на прокорм» Путивль, де щойно став князювати старший Ігорів син Володимир. Тут Володимир Ярославич прожив безбідно майже три роки, не раз зустрічався з сестрою та Ігорем, був свідком підготовки сіверських князів до походу на половців. Ідучи в похід, Ігор доручив йому оборону Путивля, що був укріплений не гірше Новгорода-Сіверського, і залишив тут Ярославну з дітьми. Отже, стало ясно, чому Ярославна, дізнавшись від утікачів про поразку війська, поранення Ігоря, полонення його та всіх воїв, плакала не в Новгороді-Сіверському, а в «Путивлі-граді, на валу».
А скільки було роздумів і гіпотез, чому княгиня Ярославна плакала в Путивлі, а не десь-інде, подалі від Половецького степу! Та тому, що Путивль був добре укріпленою фортецею, тут була чимала і добре вишколена залога та ополчення із навколишніх смердів. На чолі цієї залоги стояв досвідчений тридцятичотирьохлітній князь галицький, котрий, до речі, через тиждень-другий успішно відбив напад хана Кзи і врятував місто, сестру Ярославну та її дітей.
І тепер місцевість, де стояла фортеця, здається неприступною. Це височенна гора над голубим Сеймом, зі стрімкоспадними схилами та високими валами, на яких колись здіймалися дубові заборола. З північного боку, від материка, вона відділялась глибоким ровом та міцною брамою. Ось чому хан Кза не зумів узяти цю фортецю і полонити Ярославну з дітьми.
Так сміливе припущення про авторство Володимира Галицького легко розв’язує чимало запитань та загадок, що ставило «Слово» перед дослідниками.
Або ще одно: всі сходяться на тому, що «плач Ярославни», це найпоетичніше місце «Слова», безперечно, не авторський домисел, а реальний факт. Виникає запитання: хто ж міг, сторонній, чужий, бути присутній на валу, коли плакала Ярославна? Ніхто, крім брата Володимира! Лише він міг бути свідком великого горя княгині, її найінтимніших переживань та заклинань. Саме він міг точно запам’ятати і передати всі її слова. Про це свідчить епітет «т р и с в і т л е с о н ц е». Звідки цей дивний, н е н а ш епітет? По-українському ми сказали б — «пресвітле сонце», а тут раптом — «трисвітле». Виявляється, поліглот Л. Махновець дослідив і довів, що в грецькій поетичній мові вживається саме епітет «трисвітле». Отже, Ярославна таки знала цю мову, бо вжила його, а Володимир, без сумніву, теж знав, бо запам’ятав і вжив у «Слові».
Так крок за кроком накладаються життя і знання Володимира Галицького на «Слово» і пояснюють усі таємниці його.
У липні 1185 року до Путивля після багатоденної втечі з полону добирається князь Ігор, стомлений і вдруге поранений. На лісовій дорозі напереріз коневі раптом вибіг кабан-сікач, кінь шарахнувся вбік — і князь, упавши, пошкодив коліно. При допомозі Овлура він дістався до Путивля.
І ось він у колі сім’ї, рідних людей. Можна уявити загальну радість сіверян, а не тільки родини. Повернувся з полону князь! Утекти з полону — це вже героїчний вчинок. Але не тільки цьому раділи люди. Князь — це захист від чужоземних ворогів, своєю сміливою втечею він зберіг для князівства 2000 гривень, майже 900 кг срібла, за які Кончак погоджувався відпустити його з полону. Тому й звучить радісний благовіст-передзвін по всій Сіверській землі.
Заліковуючи коліно, Ігор багато розповідає — і про похід, і про битву, і про полон, і про втечу... А Володимир Галицький записує, записує... І вийшла з-під його пера «П о в і с т ь о п о л к у С в я т о с л а в и ч а І г о р я, в н у к а О л е г о в а», що з часом стала частиною Київського літопису...
До такого висновку прийшов Л.Махновець, а ще раніш — Д. Лихачов.
Як багато спільного між «Повістю» та «Словом»! Навіть у назві!
Після видужання Ігор з сім’єю та шурином повертається в Новгород-Сіверський. Головне його завдання — створити нову дружину. Люди були, а вся «многоцінна» зброя — у половців. Що робити? Купити ні за що! Поневолі доводилося приборкати гординю і йти на поклон до «братів».
На початку серпня Святослав Всеволодович запросив Ігоря з сім’єю та зятя Володимира до себе в Київ на князівський снем (з’їзд), приурочений до храмового свята Успіння Богородиці 15 серпня 1185 року.
В Києві було два храми Успіння Богородиці — один, пишний, відомий на всю Русь, у Печерській лаврі, а другий, скромніший, князівський, а не купецький, як думали раніш, — храм Богородиці Пирогощі, названий так на честь чудотворної ікони Богородиці Пирогощої (Баштової) на Подолі. Цю ікону було привезено на кошти князя Мстислава з Константинополя, де її було придбано у маленькій церковці, що містилася у башті (по-грецькому — Пирогоща) на міському валу. Вранці 15 серпня, на храмове свято, Ігор поїхав з Гори на Поділ до чудотворної ікони, щоб помолитися перед нею за сина, брата та все військо, що страждало в половецькому
