Конституція України. Науково-практичний коментар - Колектив авторів

Розмір сум, які передбачені п. 1 ст. 3 Закону і підлягають відшкодуванню, обчислюється виходячи з середньомісячного заробітку громадянина до вчинення щодо нього незаконних дій неправосудного засудження з заліком заробітку (інших відповідних доходів), одержаного за час відбування кримінального покарання.

Майно, зазначене в п. 2 ст. 3 Закону, повертається в натурі, а в разі неможливості повернення в натурі його вартість відшкодовується за рахунок тих підприємств, установ, організацій, яким воно передано безоплатно. У разі ліквідації підприємств, установ, організацій, яким майно було передано безоплатно, або недостатності в них коштів для відшкодування шкоди, вартість майна (частина вартості) відшкодовується за рахунок державного бюджету.

Крім відшкодування заробітку та інших грошових доходів, реабілітованому громадянинові згідно з п. 3 ст. 3 Закону підлягають поверненню суми штрафу, стягнуті на виконання вироку суду як міри покарання, судові витрати та інші витрати. Відповідно до п. 4 ст. 3 Закону громадянинові підлягають також поверненню суми, сплачені ним у зв’язку з поданням юридичної допомоги.

Піддягає відшкодуванню також завдана необґрунтовано засудженому моральна шкода. У Законі під моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 р. № 4 (п. 3) містить більш чітке визначення моральної шкоди: «...під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб».

Розмір шкоди (передбаченої пп. 1, 3, 4 ст. 3 Закону) визначається в місячний термін з дня звернення громадянина тим органом державної влади, який провадив слідчі дії чи розглядав справу. У випадку незаконного засудження розмір шкоди буде визначати суд, який розглядав справу й ухвалив неправосудний вирок, про що виноситься відповідна постанова (ухвала). Якщо справу закрито судом при розгляді її в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу в першій інстанції. Виплата громадянинові суми відшкодування проводиться установою банку на підставі чека, виданого органом Державного казначейства, після подання громадянином копії постанови (ухвали) суду про розмір відшкодування шкоди.

Питання ж про відшкодування моральної шкоди, в тому числі і у зв’язку з незаконним засудженням, в будь-якому випадку буде вирішуватись судом першої інстанції, який розглядав кримінальну справу або якому вона мала бути підсудна відповідно до чинного законодавства. Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Крім цього, Закон передбачає відновлення тимчасово втрачених прав особи у зв’язку з її незаконним засудженням, зокрема: відновлення на попередньому місці роботи (посаді), повернення житла, відновлення військових та інших звань, повернення державних нагород. У разі незгоди з винесеною постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди особа, відповідно до положень цивільного процесуального законодавства, може оскаржити постанову (ухвалу) до суду вищої інстанції в апеляційному порядку.

Таким чином, встановлюючи конституційну норму про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої безпідставним засудженням особи, повне відновлення порушених її прав і законних інтересів, держава забезпечує дотримання законності та виконання свого головного конституційного обов’язку, закріпленого в ст. 3 Конституції України — утвердження й забезпечення прав і свобод людини.

Стаття 63.

Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист. Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

Стаття, що коментується, закріпила новий правовий інститут — імунітет свідка. Чинне законодавство не містить зазначеного терміна, однак він давно уведений у науковий обіг, широко використовується в юридичній літературі і правозастосовній практиці.

Під правом імунітету свідка слід розуміти звільнення деяких категорій громадян від передбаченого законом обов’язку давати показання і пояснення щодо самого себе чи осіб, коло яких визначене законом.

Тривалий час імунітет свідка в такому обсязі, як він тепер закріплений у Конституції України, не одержував у нашій країні офіційного визнання і законодавчого вирішення, що породжувало на практиці велику проблему морального характеру. Саме тому, з огляду на роль цього інституту в суспільстві, його яскраво виражену моральну спрямованість, законодавець відвів йому місце в Основному Законі країни.

Інститут імунітету свідка містить:

1) правові норми, що надають особі право відмовитися від дачі показань чи пояснень у випадках, що торкаються відносин спорідненості й свояцтва;

2) правові норми, що дозволяють особі не давати показання чи пояснення відносно себе особисто (свобода від самозвинувачення);

3) правові норми, що звільняють особу від відповідальності за відмову від дачі показань під час провадження дізнання, до- судового слідства або в суді щодо себе, членів її сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначено законом (ч. 2 ст. 385 КК України).

Правило імунітету свідка, що міститься в підп. «q» п. 3 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, сформульовано як одна з гарантій при притягненні громадянина до кримінальної відповідальності. Стаття ж Конституції України, що коментується, не обмежує можливості здійснення права імунітету свідка лише кримінальним судочинством і питаннями встановлення винуватості особи у вчиненні злочину, поширюючи свою дію і на інші сфери — цивільного процесу, адміністративного, дисциплінарного та інших видів провадження. Разом з тим, безумовно, особливої важливості норми розглянутого інституту набувають саме в кримінальному судочинстві, оскільки є гарантією особистої недоторканності, забезпечують право на захист.

Звільнення допитуваного учасника кримінального судочинства від самозвинувачення виражається в його праві відмовитися відповідати на запитання, що викривають його у вчиненні злочину.

Важливою гарантією захисту прав і законних інтересів особи в кримінальному процесі є право особи не давати показання щодо членів своєї сім’ї чи близьких родичів. При цьому не має значення процесуальне положення допитуваного. Законодавство (п. 11 ст. 32, ч. 2 ст. 69 КПК України) до близьких родичів відносить батьків, чоловіків, дітей, рідних братів і сестер, діда, бабку, онуків, усиновителів і усиновлених. Поняття «член родини» КПК України не містить, через що необхідно звернутися до ст. 3 СК України і Рішення Конституційного Суду України в справі від 3 червня 1999 р. № 5 -рп/99, де дається офіційне тлумачення терміна «член родини», яке до них відносить також осіб, які перебувають