Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Та прийде до влади Катька (ота, Друга) та погляне пильним оком на Україну. А помітивши там якогось гетьмана, – негайно примусить його зріктися цієї посади. Та, накаже знову зліквідувати її.

* * *

Загалом двадцять років правління Єлізавєти I – були чи не найбільш мирними та благополучними, а в будь-якій європейській країні стали би об’єктом підвищеної уваги істориків. Була всього одна війна – Пруська (1756–1760) (див. Доповн. 3), що вартувала всього 300 тисяч життів (офіційно). Ще трохи прибарахлилося та цивілізувалося російське дворянство. Дійсно процвітала торгівля. Як там було з народом – не надто відомо, але і його, можливо, у ці роки дещо менше купували та продавали. Ну, щось як ота коротка епоха королеви Анни (1702–1714), останньої зі Стюартів у далекій Англії. Завівся навіть свій М. Ломоносов (1711–1765), який хоч і не дорівнював А. Ньютону (1643–1727) або Л. Ейлеру (1707–1783), але… для рабської Росії… Адже, і його Росія не могла дорівнювати Англії або Швайцарії…

Але, історія, не полюбляє одноманіття, та схильна буває, зробивши перепочинок – утнути щось нестосовне. Єлізавєта I була жінкою розсудливою та передбачливою, вона не хотіла, щоб по ній когось на престол знову висаджувала гвардія. Адже, з нею було зовсім інакше, бо її попередниця Лєопольдівна, відправляючи гвардію на північ, мала на увазі усунення претендентки, та у тієї просто вибору не було.

Справа визначити собі наступника – була відносно нелегкою, бо лінія Романових вигасала на очах, але пригадали врешті останнього її представника, хоч і по жіночій гілці. Пригадали давно видану за кордон старшу дочку Пєтра I від Єкатєріни I, – Анну (1708–1728), видану ще 1725 за Карла-Фрідріха, герцога фон Шлезвіґ-Гольштайна (або Готторп, 1700–1739). Вона мала сина, який вартував їй життя, але сам був іще живий. Малий рано втратив батьків та виховувся німцем, а до того – й у не найкращий спосіб, але… що ж тут робити, він був єдиним, та вибору знову не було.

А, як так, то й історія тут була безсилою, не було вибору і для неї. Але, в умінні обходити щось подібне – з нею нікому не зрівнятись; та вона й відігралася, та вже на дечому іншому. Бо вихований у пруських солдатських казармах претендент на трон, почав у Росії від нудьги надто вже пустувати – так кажуть, та його опікунка імператриця й вирішила його оженити, коли йому було 17 років. В Росії це традиційно вважали першим засобом «остєпєніть» когось; та так само, в Росії, – вік ніколи не був перепоною. Отут історія й підвела свою міну. Бо, на відміну від молодого, який був єдиний, наречених був чималий вибір. Та, хто ж знає, як би воно пішло, якби…

Пропонували тут і дочку французького короля, і дочку курфюрста Саксонського, і… Але, сама Єлізавєта зупинила свій вибір на досить скромній, а тому й дивній кандидатці. Вибрала дружиною для Петера Ульріха, тобто – Пєтра III, – збіднілу принцесу з доволі задупного та невеличкого Ангальт-Цербсту, – Софію Авґусту Фредеріку, дочку губернатора Штеттіна (тепер – польський Щецін) від пруського короля Фрідріха II.

Саме з неї й почнеться цілком нова епоха в історії одвічно нестабільної Росії. Бо ця задупна принцеса явить таку небачену спритність, що у Петербурзі, де вже бачили деякі види, – всі й рота роззявлять.

Але, самій Єлізавєті, яка несе повну міру відповідальності за цей вибір, всіх його наслідків, на превеликий жаль, – уже не доведеться побачити.

4. «Блискуча епоха». Єкатєріна II

Царствування Пєтра III було надто коротким, та й помер він усього 34 років. Чого тільки про цю людину не писали… частину цього, що він виховувався по пруських казармах, ми вже навели вище. Кажуть, був нестерпного характеру; людиною не лише неокресаною, але й необлічальною. Пишуть, що й дорослим грався в солдатики. Але, не забудемо про загальний настрій проти нього. Не забудемо й так розповсюджене на його новій батьківщині дологічне й магічне мислення.

Однак, незважаючи на все повище, він рішуче припинив безперспективну Пруську війну 1756–1760, яку Європа могла вести й десятки років, а от Росія… Ніяк не свідчать про брак освіти або розуму і його нечисленні розпорядження. Вони далеко випереджають свій час, а з ним і всю наступну реформаторську діяльність його самозваної спадкоємиці; розглянемо їх.

Указ про віротерпність та рівноправність віросповідань проголошував те, чого не було ще подекуди й у Європі та суперечило політиці Пєтра I, який щосили пнувся підібрати під себе й церкву. А головне, ліквідував ту релігійну війну, яку колись розпалив Нікон (1605–1681, патріарх з 1652) та котра й досі спалахувала деінде. Одне слово, цей указ повертав релігійні права не тільки «інородцам», але й своїм російським «раскольнікам», прибічникам «старой вєри». Вони ще довго по смерті обожнюватимуть його за це.

Придався він і дворянству, скасувавши обов’язковий для них термін у 25 років державної служби, встановлений за Анни 1736. Віднині вони могли служити або не служити, як заманеться. Могли вільно виїздити за кордон та служити там. Одне, що як громадяни держави – мали повернутись додому за першим викликом.

Був і досить важливий указ про секуляризацію церковних маєтностей. Йшлося не про їх одержавлення чи конфіскацію, а всього тільки про державний нагляд над їх управлінням. Це була ідея ще Єлізавєти з 1757, але вона чомусь не довела її до кінця. Тепер було зроблено й це, а для нагляду створена нова державна установа.

Та, врешті, була зліквідована Таємна канцелярія, як було дослівно написано в указі: «унічтожаєтся отнинє і навсєгда». Але, «навсєгда» та тільки не в Росії! – бо відродиться й вона. У «Трєтьєм отдєленіі» Ніколая I, «охранкє» Ніколая II, у ленінскіх ВЧК – ОҐПУ – НКВД – МҐБ – КҐБ, та не зникне й після розпаду III імперії – СССР. Продемонструвавши за три сторіччя, що Таємна канцелярія без Росії, – може би й проіснувала, а от навпаки, Росія без неї, – то вже зась.

Російські історики, попри всі їх поступки дологічному мисленню, тут все таки розуміють, що не можна сумістити «А» з «Не-А» та вузлом зав’язуються, – як же пояснити, що такий дурник, який дорослим грався в солдатики, придумав такі досконалі новації? – що викривають чималий розум. Бо ж, зауважимо це, – нічого розумнішого не буде чути в Росії – і в її наступні 100 років.

Та