Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик
хороброму Мстиславу,
який зарізав Редедю
перед полками косозькими,
красному Романові Святославичу.
Бо Ян же, братіє,
не десять соколів
на стадо лебедине напускав,
а свої віщії персти
на живії струни накладав —
вони самі вже князям славу
рокотали...
*
Почнемо ж, братіє, повість сію
від старого Володимира
до нинішнього Ігоря,
котрий, укріпивши задум свій
силою військовою
і погостривши серця свого
мужністю,
пройнявся духом войовничим
і навів свої хоробрії полки
на землю Половецьку
за землю Руську.
*
О-бо, Яне, соловію часу давнього!
Аби ти сі полки ощебетав,
скачучи, соловію,
по уявному дереву,
літаючи думкою попід хмари,
звиваючи славу довкруг нашого часу,
рискаючи тропою Трояновою —
через поля на гори,
то так би ти пісню розпочав
Ігореві, внуку Олеговому:
«Не буря соколів занесла
через поля широкії —
зграї галок летять
до Дону великого!»
Або так заспівав би ти,
віщий-бо Яне, Велесів внуче:
«Коні іржуть за Сулою —
дзвенить слава в Києві;
труби трублять в Новіграді —
стоять стяги у Путивлі».
*
Ігор жде милого брата Всеволода.
І сказав йому буй-тур Всеволод:
«Один брат,
один світ світлий —
ти, Ігорю!
Оба ми — Святославичі!
Сідлай, брате, своїх борзих коней,
а мої готові, осідлані —
під Курськом, напереді.
А мої куряни — бувалі воїни:
під трубами сповиті,
під шоломами злеліяні,
з кінця списа годовані,
путі їм відомі,
яруги знайомі,
луки у них напружені,
тули порозкривані,
шаблі нагострені,
самі скачуть,
мов сірі вовки в полі,
шукаючи собі честі,
а князю — слави».
*
Тоді вступив Ігор-князь
в золоте стремено —
і поїхав по чистому полю...
*
Сонце йому тьмою
путь заступило.
Ніч, стогнучи йому грозою,
птиць розбудила.
Свист пронизливий
пролунав поблизу: то див озвався
наверху дерева, —
велить прислухатись
землі незнаній —
Волзі, і Помор’ю,
і Посуллю, і Сурожу,
і Корсуню, і тобі,
тмутороканський бовване!
*
Тоді поглянув Ігор
на світле сонце
і побачив:
від нього тьмою
всі вої прикриті!
І мовив Ігор
до дружини своєї:
«Браття і дружино!
Краще посіченому бути,
ніж полоненому бути!
А всядьмо, браття,
на своїх борзих коней
та позримо на синій Дон!»
Охопило князя
таке сильне бажання
звідати Дону великого,
що й знамення йому заступило.
«Хочу-бо, — рече, —
списа приломити
в кінці поля Половецького!
З вами, русичі,
хочу голову свою зложити
або напитись шоломом з Дону!»
*
А половці по бездоріжжю
побігли до Дону великого, —
кричать вози опівночі,
мов лебеді сполохані.
*
Ігор до Дону воїв веде!
*
А вже ж біди його
ждуть птиці по дуб’ю,
вовки жах наводять по яругах,
орли клекотом
на кості звірів зовуть,
лисиці брешуть
на черлені щити...
*
О Руська земле,
уже за горою єси!
*
Довго ніч меркне.
Зоря-світ запалала —
імла поля покрила.
Щебіт солов’їний завмер —
говір галичі пробудився.
Русичі великі поля
черленими щитами перегородили,
шукаючи собі честі,
а князю — слави...
*
Спозарання у п’ятницю
потоптали вони
поганські полки половецькі
і, розсипавшись стрілами по полю,
помчали красних дівчат половецьких,
а з ними — золото, і паволоки,
і дорогі оксамити.
Покривалами ж,
опанчами
та кожухами
почали мости мостити
по болотах та грузьких місцях,
і всяким узороччям половецьким.
Черлен стяг,
біла хоругва,
черлен бунчук,
срібрене стружіє —
хороброму Святославичу!
*
Дрімає в полі
Олегове хоробре гніздо.
Далеко залетіло!
Не було воно
на кривду породжене
ні соколу,
ні кречету,
ні тобі, чорний вороне,
поганине-половчине!
*
Гзак біжить сірим вовком.
Кончак йому услід править
до Дону великого!
*
Другого дня вельми рано
криваві зорі світ провіщають.
Чорні тучі з моря ідуть —
хочуть прикрити чотири сонця.
А в них мигочуть сині блискавиці!
Бути грому великому!
Іти дощу стрілами з Дону великого!
Отут списам надломитись,
отут шаблям пощербитись
об шоломи половецькі
на ріці на Каялі,
близ Дону великого!
*
О Руська земле,
уже за горою єси!
*
Се вітри, Стрибожі внуки,
віють з моря стрілами
на хоробрі полки Ігореві.
Земля гуде,
ріки каламутно течуть,
пил поля покриває...
Стяги глаголять —
половці йдуть!
Від Дону,
і від моря,
і з усіх сторін
руські полки обступили.
Діти бісові
галасом поля перегородили,
а хоробрі русичі
перегородили черленими щитами!
*
Яр-туре Всеволоде!
Стоїш ти в обороні,
прискаєш на ворогів стрілами,
гримиш об шоломи
мечами харалужними!
Куди тур поскаче,
своїм золотим шоломом
поблискуючи,
там лежать поганські
голови половецькі!
Порубані шаблями гартованими
шоломи оварські
тобою, яр-туре Всеволоде!
Що йому рани, дорогі братове,
коли забув він
і почесті, і пожитки,
і города Чернігова
отчий золотий стіл,
і своєї милої жони,
красної Глібівни,
звичаї та обичаї!
*
Були віки Троянові,
минули літа Ярославові,
були походи Олегові,
Олега Святославича.
Той-бо Олег
мечем крамолу кував
і стріли по землі розсівав.
Лиш вступає він
у золоте стремено
в городі Тмуторокані,
а вже той дзвін чув
давній великий Всеволод,
син Ярославів,
а Володимир (Мономах) щоранку
вуха (воріт) закладав у Чернігові.
Бориса ж В’ячеславича
погроза на суд привела
і на Канині
зелену паполому постелила
за образу Олегову,
хороброго і молодого князя.
Із тієї ж Канини
повіз Ярополк вітця свойого
між угорськими інохідцями
до Святої Софії, до Києва.
*
Тоді, за Олега Гориславича,
сіялися і росли усобиці,
гинуло добро Дажбожого внука,
в княжих крамолах
вік людський скорочувався.
Тоді по Руській землі
рідко ратаї погукували,
зате часто ворони
