Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька - Данило Борисович Яневський

Цей феномен має своє ім'я – митрополит Андрей Шептицький (у миру – Роман Марія Александр Шептицький).

У межах цієї розповіді скажу лише, що станом у 20 – 30-х роках XX ст. митрополит Андрей не просто предстоятель УГКЦ. Це – етнарх руського/українського народу Галичини. Без жодного перебільшення. Тема його взаємовідносин із легальним українським та польським політикумами, державним проводом передвоєнної Польщі, Костелом, Ватиканом, УВО та ОУН, їх провідниками – Коновальцем та Мельником, а також з бандерівським активом ще чекають на свого неупе-редженого дослідника. Тут і зараз треба підкреслити: митрополит мав надзвичайний, навіть вирішальний вплив на українське населення Польщі, був абсолютним моральним та інтелектуальним авторитетом для своїх (і не тільки своїх) вірних. Сьогодні будь-який український студент повинен знати, але не знає: «Центральною фігурою Галичини з початку XX cm. став митрополит Галицький Андрей граф Шептицький (1900–1944). За 44-літнє його керівництво греко-ка-толицькою церквою вона остаточно стала українською національною церквою. Значення Андрея Шептицького більше, ніж тільки митрополита: він був душею всього національного та культурного життя Галичини».[26] Дивно, але факт: саме це добре знали сталінські чекісти. І того не приховували. Навпаки. 18 липня 1940 p. HKBC констатувало: «…не буде перебільшенням сказати, що останніми роками українське уніатське (а іноді і не уніатське) населення Галіції бачило Шептицького не так як голову церкви, а як політичного вождя, політичний центр».[27]

Скажу більше: жодна українська політична або неполітична група не могла розраховувати на успіх без благословення митрополита. Не могла розраховувати на такий успіх і маргінальна політична група, якою, на відміну від Українського національно-демократичного об'єднання, завжди була Організація українських націоналістів. Ані Коновалець, ані Мельник, ані будь-який інший український політик, в т. ч. навіть Бандера, не могли не рахуватися із точкою зору Андрея Шептицького на будь-який аспект їх діяльності.

Це ясно – на відміну від наших сучасників – розуміли сучасники Шептицького. Перший-ліпший приклад: у грудні 1940 р. Львівське управління НКВС, з посиланням на анонімного «оунівця», складає біографічну довідку на главу УГКЦ. Цей добродій навів «низку фактів, які вказують на прямий зв'язок резиденції Шептицького зі Львівською крайовою екзекутивною «ОУН»… закордонними керівними колами цієї організації».[28]

Що це був за зв'язок? А ось: за п'ять років перед тим, а саме 20 серпня 1935 р. Іноземний відділ Головного управління державної безпеки НКВС СРСР (тобто зовнішня розвідка) інформував: «Шептицький шукав контактів із активними діячами націоналістів групи Коновальця. Невідомо, з відома поляків, чи всупереч їм, Шептицький, за заслуговуючими довіри оперативними даними, надавав Коновальцеві матеріальну допомогу. Вельми можливо, що Щептицький робив це з відома поляків, щоби в майбутньому здійснити на Коновальця вигідний для них вплив».[29]

Іншими словами, митрополит Андрей докладав всіх зусиль для припинення терору, для полагодження стосунків між національними та релігійними громадами Польщі. За це готовий був платити.

Звідки гроші?

Усе просто. Митрополит був дуже заможною людиною. Всі гроші, до останнього злотого, витрачав, як би сказали сьогодні, на українську справу. Зокрема, йому належали 20 тис. га карпатських лісів. Він здавав їх в оренду німецькій фірмі Глезінгер, яка експортувала деревину до Великої Британії та Німеччини. Річний дохід – понад 500 тис. злотих. З цих сум «відпускав великі суми українцям на різні заходи, як ото: українські музеї, сирітські будинки, госпіталі, а також надавав матеріальну підтримку артистам, митцям, малозабезпеченій молоді». Крім того, зауважує його сучасник, він мав доходи з маєтків митрополії.[30] Тепер увага: управителем майна митрополита і, отже, розпорядником набутків був не хто інший, як Андрій Мельник – довірена особа Шептицького.

Паралельно із діяльністю господарською, Андрій Мельник займався й іншими справами. Наприклад, в організованій ним у червні 1933 р. акції «Українська молодь – Христові» взяло участь понад 50 тис. осіб![31] Оцінюючи цю цифру, не слід забувати, що все українське населення Галичини (за переписом 1931 р.) – це 4,35 млн осіб[32] усіх статей і вікових груп. ОУН і мріяти не могла про такі впливи, про таку кількість активних членів і симпатиків…